У постанові від 27 лютого 2019 року у справі № XXXXXXXXXX Верховним Судом зроблено висновок про те, що межі історичного ареалу міста Києва не затверджено Міністерством культури України відповідно до вимог статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Порядку № XXX а тому у позивача були відсутні підстави для отримання від Мінкультури дозволу на проведення земельних або будівельних робіт на території, що фактично перебуває у межах історичного ареалу м. Києва.

Спірні правовідносини, що виникли у справі № XXXXXXXXXXX та у справі, що розгадається, є подібними, а обставини, за яких ці правовідносини винили - релевантними.

Колегія суддів враховує, що у подальшому правовий висновок, викладений у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № XXXXXXXXXXX застосовано Верховним Судом у постановах від 3 квітня 2020 року у справі № XXXXXXXXXXX та від 22 вересня 2021 року у справі № XXXXXXXXXXX

Зокрема, у постанові від 3 квітня 2020 року у справі № XXXXXXXXXXX Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги про те, що земельна ділянка, на якій позивачем здійснюються будівельні роботи, належить до історичного ареалу міста Києва згідно з Генеральним планом м. Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № XXXXXXXX тому відповідні дозволи на проведення робіт мало погодити Міністерство культури України, дійшов висновку про те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що науково-проектна документація щодо меж історичного ареалу м. Києва затверджена відповідно до наведених вище вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини, зокрема центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, відтак колегія суддів відхиляє відповідні доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, та погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що відповідачем не доведено, що земельна ділянка знаходиться у межах Центрального історичного ареалу.

У постанові від 22 вересня 2021 року у справі № XXXXXXXXXX Верховний Суд дійшов висновку, що наведені скаржником твердження не спростовують висновку судів попередніх інстанцій, що межі історичного ареалу міста Києва Міністерством культури України не затверджені, а також, що відповідач не навів доказів на спростування цих висновків, фактично підтвердив відсутність діючого нормативного акта про затвердження меж історичного ареалу міста Києва Міністерством культури України, а також не зазначив підстав, які б спростовували висновок судів із цього приводу.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № XXXXXXXXXX та в інших постановах, де цю позицію застосовано, стосовно того, що оскільки межі історичного ареалу міста Києва Міністерством культури та інформаційної політики України не затверджені у встановленому законом порядку, то, відповідно, відсутні підстави для отримання дозволу від Мінкультури на проведення будівельних робіт на територіях, які фактично знаходиться в межах історичного ареалу м. Києва.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи № XXXXXXXXXX на розгляд палати, до якої входить колегія, що розглядає цю справу, з метою вирішення питання про необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № XXXXXXXXXX та в інших постановах, де цю позицію застосовано.