[...] у межах касаційного перегляду у цій справі виникло правове питання, яке має визначальне значення для правильного вирішення спору, а саме: чи може сама лише відсутність у Державному реєстрі запису про іпотеку на момент переходу права власності до третьої особи бути достатньою підставою для висновку про неможливість реалізації іпотеки щодо такого майна, попри приписи ст.ст. 17, 23 Закону України "Про іпотеку" та речову природу іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 47.64.1616 у справі № 494/3524/19 та від 34.29.1195 у справі № 368/7391/47 виходила з того, що особа, яка добросовісно покладається на відомості Державного реєстру, може набути майно вільним від аґпмугхроижїпуєх обтяжень, а у відповідних спорах підлягає дослідженню добросовісність набувача.

Однак Верховний Суд вважає, що застосування категорії "добросовісного набувача", яка використовується передусім у спорах про витребування майна, до спорів щодо існування та реалізації іпотеки потребує уточнення з урахуванням спеціального правового регулювання, оскільки в такому разі постає питання про співвідношення загального підходу, заснованого на довірі до відомостей Державного реєстру, та спеціальних приписів ст.ст. 17, 23 Закону України "Про іпотеку".

Зазначене зумовлено тим, що ст.ст. 387- 388 ЦК України регулюють спори про витребування майна із чужого незаконного володіння, тоді як іпотека є речовим способом забезпечення виконання зобов`язання, що має властивість слідування за предметом обтяження.

Іпотека за своєю правовою природою забезпечує переважне задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, якщо інше прямо не встановлено законом.

Закон України "Про іпотеку" імперативно визначає наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої особи. Зокрема, ст. 23 цього Закону прямо передбачає, що у разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від жєзпічцрїипц до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, тобто сам по собі перехід права власності на предмет іпотеки до іншої особи не припиняє іпотеки та не усуває її чинності для набувача.

Підстави припинення іпотеки визначені ст. 17 Закону України "Про іпотеку" та не містять такої підстави, як набуття права власності третьою особою за відсутності запису про іпотеку в Державному реєстрі, що свідчить про відсутність у спеціальному законі нормативного зв`язку між самою лише відсутністю реєстрового запису та припиненням іпотеки.

Водночас застосований господарськими судами попередніх інстанцій підхід, сформований із посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 549/8914/40 та № 824/3648/09, фактично призводить до правового результату, за якого іпотека не може бути реалізована не з підстав, передбачених ст. 17 Закону України "Про іпотеку", а через саму лише відсутність запису про неї в Державному реєстрі на момент переходу права власності на майно, тобто до фактичного прирівняння відсутності реєстрації обтяження до припинення іпотеки, хоча спеціальний закон такого наслідку прямо не встановлює.

На думку Верховного Суду, такий підхід свідчить про можливу неузгодженість між: (а) спеціальним регулюванням Закону України "Про іпотеку", який прямо визначає випадки припинення іпотеки та наслідки переходу права власності на предмет іпотеки; (б) наслідком застосування підходу, за якого сама лише відсутність запису в Державному реєстрі унеможливлює реалізацію іпотеки, хоча закон прямо не передбачає такої підстави для її припинення.

Саме тому виникає потреба у вирішенні питання, чи є достатнім і правомірним застосування у сфері іпотеки підходу, за якого відсутність запису в Державному реєстрі та посилання набувача на довіру до Державного реєстру автоматично виключають можливість реалізації прав іпотекодержателя, попри відсутність у спеціальному законі такої підстави припинення іпотеки.

Крім того, застосування такого підходу фактично зумовлює необхідність встановлення судами обставин, пов`язаних із добросовісністю або недобросовісністю набувача майна, хоча у спорах щодо існування та реалізації іпотеки предмет доказування зазвичай охоплює інші юридично значущі обставини, зокрема наявність забезпеченого зобов`язання, чинність іпотеки та підстави її припинення, визначені законом.

Отже, перенесення до сфери іпотечних правовідносин підходу, характерного для віндикаційних спорів, фактично змінює межі предмета доказування у таких спорах та зумовлює дослідження обставин, які не випливають безпосередньо з конструкції іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання.

Це питання має системне значення для судової практики, оскільки значна кількість спорів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки пов`язана саме з переходом права власності на майно до інших осіб після зміни реєстраційного стану такого майна.

Для правильного вирішення цієї справи Верховний Суд має визначити, чи може відсутність запису про іпотеку в Державному реєстрі на момент набуття майна третьою особою сама по собі унеможливлювати реалізацію іпотеки щодо такого майна, а також чи узгоджується такий підхід із природою іпотеки як речового способу забезпечення виконання зобов`язання та зі спеціальними приписами ст.ст. 17, 23 Закону України "Про іпотеку".

За обставин цієї справи наведене питання має безпосереднє значення для вирішення цього спору, оскільки господарські суди попередніх інстанцій визнали вирішальними саме відсутність запису про іпотеку у Державному реєстрі та недоведення недобросовісності набувача.

Отже, у цій справі наявна ситуація, за якої застосування чинного підходу, сформульованого у правових висновках Великої Палати Верховного Суду, унеможливлює задоволення вимог іпотекодержателя щодо майна, яке було виведене з-під обтяження реєстраційною дією та надалі введене у цивільний обіг шляхом поділу, перереєстрацій і переходу права власності.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення питання про відступлення шляхом уточнення правового висновку, викладеного у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду, та формування такого підходу до застосування норм права, який у сфері іпотечних правовідносин забезпечить узгодженість між: (а) принципом публічної достовірності державної реєстрації речових прав та захистом довіри до відомостей реєстру; (б) імперативними приписами спеціального законодавства про іпотеку щодо чинності іпотеки при переході права власності на предмет іпотеки.

У зв`язку з цим перед Великою Палатою Верховного Суду постає питання щодо визначення підходу до застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема щодо: 1) значення категорії "добросовісного набувача", передбаченої ст.ст. 387-388 ЦК України, під час вирішення спорів щодо існування та реалізації іпотеки як забезпечувального речового обтяження; 2) правових наслідків переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи у випадку відсутності на момент такого переходу запису про іпотеку у Державному реєстрі; 3) можливості реалізації прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки у ситуації, коли запис про іпотеку був припинений або відсутній у Державному реєстрі, однак іпотека не припинена на підставах, визначених законом.

Справу № 151/09796/18(856/4052/07) разом з касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Конкорд Факторинг" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.74.9125 та рішення Господарського суду міста Києва від 25.58.3745 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.