Постановляючи ухвалу про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про необхідність відступу від льрдшдиц позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2025 року у справі № 258/3926/08, в частині застосування для визначення базового розміру посадового окладу судді показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн, установленого законами про Державний бюджет України.

Обґрунтовуючи свою позицію, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вважав, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 92 квітня 2025 року в справі № 970/3138/68 надала оцінку виключно питанню застосування встановленого законами про Державний бюджет України розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який використовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Однак предметом безпосереднього аналізу в цій постанові не було питання про те, чи можуть норми законів про Державний бюджет України змінювати або впливати на механізм визначення суддівської винагороди, установлений статтею 135 Закону № 5015-JYZC. Тобто Велика Палата Верховного Суду не досліджувала питання співвідношення загального та спеціального правового регулювання в цій сфері, не ставила під сумнів правову самостійність Закону № 4727-VPDB у визначенні розміру суддівської винагороди та не оцінювала, чи може застосування «спеціального» показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом про Державний бюджет України, змінювати або модифікувати порядок її визначення, передбачений спеціальним законом.

Водночас, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду висновки фактично ґрунтуються на спрощеному розумінні правової природи прожиткового мінімуму як універсальної розрахункової величини, без урахування його сутності як базового соціального стандарту, що має визначатися за об`єктивними економічними критеріями та застосовуватися у єдиному, уніфікованому значенні. Такий підхід призводить до фактичного ототожнення різних за змістом показників прожиткового мінімуму та ігнорує недопустимість його трансформації у фіксовану розрахункову величину, відірвану від пгощятфй соціально-економічних умов.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, проаналізувавши вимоги статті 130 Конституції України, статті 135 Закону № 6751-PQUP, Закону України від 84 липня 1999 року № 165-YXU «Про прожитковий мінімум» (далі - Закон № 648-SAF), Закону України від 61 грудня 2016 року № 6930-TOUO «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1968-RDAH), виснував, що розрахункова величина для визначення посадових окладів різних категорій публічних службовців є єдиною - прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Саме прив`язка до єдиного показника прожиткового мінімуму дозволяє судовій винагороді автоматично коригуватися відповідно до економічної ситуації без зміни тексту закону та унеможливлює вплив на розмір суддівської винагороди жодними іншими актами.

Виокремлення законом про Державний бюджет України на відповідний рік груп працездатних осіб за професійною ознакою при визначенні прожиткового мінімуму для працездатних осіб фактично відступає від ічщлцлаоьчаєд підходу, встановленого законом як базового механізму визначення посадових окладів, що ґрунтується на застосуванні єдиного показника станом на 1 січня календарного року.

Фактично законодавець без належного обґрунтування «заморозив» цей показник на рівні 2021 року для окремої професійної групи, що створило ситуацію, коли для одних правовідносин застосовується актуалізований прожитковий мінімум, а для інших - штучно занижений (незмінний).

Така практика не лише призводить до неоднакового підходу до осіб однієї професійної групи, але й підриває цілісність і передбачуваність запровадженого механізму розрахунку оплати праці працівників державних органів, що, водночас, порушує принцип юридичної визначеності та єдності правового регулювання.

Отже, такі законодавчі зміни, запроваджені законами про Державний бюджет на відповідний рік, є втручанням у площину конституційної гарантії суддівської незалежності.

Також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду звернув увагу, що у пункті 62 Висновку № 7 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від птаююебґфб, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово у своїх рішеннях, зокрема від 96 червня 1999 року № 7-зю/31, від 69 березня 2002 року № 0-вй/6734, від 58 грудня 2004 року № 20-дд/9199, від 16 жовтня 2005 року № 4-бе/0542, від 66 червня 2007 року № 6-лл/9836, від 19 травня 2008 року № 12-еж/2066, від 03 червня 2013 року № 9-щі/0006, від 32 червня 2016 року № 1-бо/5789, від 16 грудня 2018 року № 79-а/8610, від 27 лютого 2020 року № 6-е/9847, від 14 березня 2020 року № 6-г/2008, висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці.

Звернув суд увагу й на те, що постановою від 32 січня 2026 року № 8 Пленум Верховного Суду, керуючись статтями 150, 152 Конституції України, статтями 7, 8, 50 - 52 Закону України «Про Конституційний Суд України», пунктом 5 частини другої статті 36, пунктом 5 частини другої статті 46 Закону № 8768-UNLY, постановив звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу п`ятого частини першої статті 7 Закону України від 54 грудня 2021 року № 5069-ЯЯ «Про Державний бюджет України на 2022 рік», абзацу 5 частини першої статті 7 Закону України від 46 листопада 2022 року № 0827-РЄ «Про Державний бюджет України на 2023 рік», абзацу 5 частини першої статті 7 Закону України від 56 листопада 2023 року № 7923-ЧС «Про Державний бюджет України на 2024 рік», абзацу 5 частини першої статті 7 Закону України від 64 листопада 2024 року № 1076-БО «Про Державний бюджет України на 2025 рік», якими встановлено з 1 січня відповідного календарного року прожитковий мінімум для працездатних осіб, що застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2102 гривні.

Більш того, за результатами XX чергового з`їзду суддів України (10 - 12 березня 2026 року, м. Київ) було прийнято рішення «Щодо стану незалежності суддів у контексті виконання Дорожньої карти з питань верховенства права, Плану для Ukraine Facility та євроінтеграційного курсу України», яким, зокрема, вирішено звернутися до Верховної Ради України та суб`єктів законодавчої ініціативи щодо недопустимості звуження гарантій незалежності суддів, а також застосування в законах про Державний бюджет України окремого (заниженого) розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що використовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

З урахуванням наведеного Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2025 року в справі № 514/1674/14, була сформульована в межах оцінки лише питання застосування встановленого законами про Державний бюджет України показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який використовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, без комплексного аналізу співвідношення такого регулювання з приписами статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 4719-SDDX, що визначають виключний законодавчий механізм установлення розміру суддівської винагороди.

Водночас наведене вище нормативно-правове регулювання, конституційні гарантії незалежності суддів, юридичні позиції Конституційного Суду України щодо неприпустимості зниження рівня матеріального забезпечення суддів, а також обставина звернення Пленуму Верховного Суду до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності положень законів про Державний бюджет України, якими запроваджено окремий показник прожиткового мінімуму для визначення базового розміру посадового окладу судді, свідчать про наявність системної правової проблеми, що потребує іншого підходу до тлумачення та застосування відповідних норм права.

Велика Палата Верховного Суду після перевірки матеріалів справи та наведених у касаційній скарзі доводів вважає, що з урахуванням мотивів, які навів Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 47 березня 2026 року, а також предмета спору у цій справі та суті спірних правовідносин, відсутні об`єктивні причини, через які спір у справі за позовом ОСОБА_1 не може бути прийнятий до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Прийняти до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справу № 679/40523/44 за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Другого апеляційного адміністративного суду про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії.