PASLAVIČIUS v. Lithuania (№ XXXXXXXX

Обставини справи

Справа стосувалася скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення його права на доступ до суду у зв’язку з рішеннями національних судів, відповідно до яких його було зобов’язано відшкодувати судові витрати, понесені його колишнім роботодавцем під час розгляду справ про зняття дисциплінарних стягнень, покладених на заявника, та про звільнення його з роботи.

Заявник народився в 1986 році та проживає у м. Вільнюсі.

З 12 червня 2013 року заявник почав працювати у департаменті з правових та кадрових питань муніципальної адміністрації Тракайського району на посаді старшого юриста. У серпні 2015 року Тракайський муніципалітет реорганізував свій департамент з правових та кадрових питань та створив департамент з питань права, персоналу та державних закупівель, в якому заявник продовжував працювати. 30 грудня 2016 року його було звільнено на тій підставі, що його посаду було скорочено через відсутність потреби в ній.

9 жовтня 2015 року муніципалітет Тракай та юридична фірма, в якій А. Р. (адвокат) був партнером, уклали договір про надання муніципалітету юридичних послуг: консультацій, складання юридичних документів, зокрема процесуальних документів, та представництва муніципалітету в суді. A. P. представляв інтереси муніципалітету у справах щодо зняття дисциплінарних стягнень та звільнення заявника з роботи.

Оцінка Суду

Суд підтвердив, що Конвенція покликана гарантувати реальні та ефективні права. Це особливо стосується права на доступ до суду з огляду на важливе місце, яке посідає право на справедливий суд в демократичному суспільстві (див. Zubac v. Croatia [GC], № XXXXXXXX §§ 76 та 77, 5 квітня 2018 року). Ключовим в концепції справедливого судового розгляду (як у цивільному, так і в кримінальному судочинстві) є те, що учасники судового процесу не позбавлені можливості ефективно представити свою справу перед судом, і що вони та протилежна сторона мають змогу бути рівними. Пункт 1 статті 6 Конвенції дозволяє державі вільно обирати засоби, які будуть використані задля гарантування сторонам зазначених вище прав (див. Handölsdalen Sami Village and Others v. Sweden, № XXXXXXXX § 51, 30 березня 2010 року, та Zustović v. Croatia, № XXXXXXXX §§ 96 та 97, 22 квітня 2021 року).

Проте право доступу до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням за умови, що вони переслідують легітимну мету та є пропорційними.

Суд також нагадав, що покладення значного фінансового тягаря на одну зі сторін після завершення судового розгляду може становити обмеження права на суд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Klauz v. Croatia, № XXXXXXXX § 77, 18 липня 2013 року, та Zustović, § 98).

Суд зазначив, що заявник вважав, по-перше, що національні провадження були несправедливими, оскільки, хоча заявника було звільнено з муніципалітету Тракай у зв’язку з тим, що його посаду було скорочено, його колишній роботодавець скористався правовою допомогою адвоката. По-друге, судові витрати на користь муніципалітету були покладені на заявника адміністративними судами. Інакше кажучи, заявник стверджував, що в результаті національного судового розгляду він поніс надмірні судові витрати з огляду на той факт, що суди зобов’язали його як сторону, яка програла, відшкодувати судові витрати, понесені муніципалітетом Тракай. Щодо останнього, то Суд вже визнавав, що можуть існувати ситуації, в яких питання, пов’язані з визначенням судових витрат, можуть мати значення для оцінки того, чи відповідало провадження у цивільній справі в цілому вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції (див. Stankiewicz v. Poland, № XXXXXXXX § 60, ECHR 2006-VI).