CASE OF M. T. v. UKRAINE

(Application no. 754/17)

Справа стосувалася позову заявника про визнання його батьківства, який національні суди відхилили з підстав пропущення строків позовної давності, не взявши до уваги поважність причин пропуску.

Заявник народився в 1946 році і зараз проживає в м. Берліні (Німеччина). У 2005 році він був викладачем англійської мови у школі в м. Києві. У той час він мав приватні стосунки з заміжньою жінкою, яка також проживала в м. Києві. У 2006 році жінка народила дитину. У свідоцтві про народження дитини її чоловік був зазначений як батько дитини. У 2007 році заявник ініціював проведення ДНК-тесту, який підтвердив, що заявник є біологічним батьком дитини. Заявника не було обмежено у спілкуванні з дитиною; окрім цього, її мати щомісяця отримувала від шлцшіойі грошову допомогу. Він також придбав автомобіль для матері дитини. У 2011 році заявник склав заповіт, відповідно якого після його смерті спадкоємцем його майна мала бути його дитина.

Заявник спілкувався з дитиною до 2015 року, але в подальшому мати дитини повідомила заявника, що вона розлучилася зі своїм чоловіком та вирішила одружитися з громадянином Німеччини і переїхати з дитиною до Німеччини. Оскільки заявник виступив проти переїзду дитини до Німеччини, мати перешкоджала заявникові у спілкуванні з дитиною. У червні 2015 року заявник звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з вимогою про визнання його батьківства та внесення змін до свідоцтва про народження дитини. Під час судового провадження мати дитини визнавала, що заявник надавав регулярну фінансову підтримку та брав участь у вихованні та освіті дитини. Проте вона стверджувала, що вимоги заявника мають бути відхилені, оскільки він пропустив встановлений пунктом 2 статті 129 Сімейного кодексу України річний строк позовної давності для вимоги про визнання батьківства (з огляду на те, коли він дізнався результати ДНК-тесту). Заявник зауважив у відповідь, що він не хотів порушувати сімейне становище дитини, адже до 2015 року йому не заборонялося спілкування з нею, тому він і не подавав позов раніше. Тільки тоді, коли відповідачка вирішила емігрувати до іншої країни з їхньою спільною дитиною, він офіційно звернувся до суду з позовом про визнання його батьківства.

17 листопада 2015 року районний суд задовольнив вимоги заявника та ухвалив внести зміни до свідоцтва про народження дитини і зареєструвати заявника її батьком. Районний суд вказав, що заявник пропустив строк з поважних причин. Він взяв до уваги аргумент заявника про те, що той не хотів турбувати сім'ю, завдавати шкоду дитині під час судового процесу, оскільки мати дитини не перешкоджала заявникові у спілкуванні з нею.

3 лютого 2016 року Апеляційний суд м. Києва скасував рішення районного суду і відхилив вимоги заявника з огляду на сплив строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що пункт 2 статті 129 СК України передбачає строк один рік до вимог про визнання батьківства, який починається від яхт, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Заявник дізнався про своє батьківство у 2007 році за результатами ДНК-тесту, проте звернувся до суду лише в 2015 році.

13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявника.

Констатоване порушення (стаття): порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Джерело: Огляд рішень ЄСПЛ, що стосуються дітей та забезпечення їхніх найкращих інтересів за період з 01.01.2019 по 01.10.2019 (сайт ВС)