Дата реєстрації в системі: 12.34.5678

Судді ВС обговорили застосування конструкцій ефективності та належності способів судового захисту

Джерело: сайт Верховного Суду

Належність та ефективність способу захисту і критерії оцінки суду; які позови не підлягають розгляду в судах: останні тенденції судової практики; принцип «суд знає закон»: запорука ефективного захисту права чи загроза принципу змагальності; оцінка ефективності способу захисту: баланс між принципом процесуальної економії та можливістю вільного вибору стратегії захисту інтересів – про це говорили суддя-спікер Великої Палати Верховного Суду Костянтин Пільков, суддя ВС у Касаційному цивільному суді Василь Крат і суддя ВС у Касаційному адміністративному суді Володимир Соколов на заході «Ефективність та належність способів судового захисту: сучасні тенденції та практичні аспекти».

Василь Крат зауважив, що окремі питання щодо ефективності / неефективності йому нагадують часи Римської імперії, де в період формулярного процесу позивач викладав сутність вимог, претор мав втілити їх у придатну формулу. Суддя звернув увагу, що належні способи захисту визначені в матеріальному законі (ст. 16 ЦК України). Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови в судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності. На певному етапі в процесуальному законі зазначили про ефективні способи захисту (ст. 5 ЦПК України). При цьому, зауважив доповідач, ст. 16 ЦК України не оперує таким поняттям, як «ефективний спосіб захисту». Внаслідок появи «ефективності» почали вибудовуватися доволі «екстравагантні» моделі захисту. Наприклад, позов про оспорення правочину, з яким не заявлено вимогу про застосування наслідків визнання його недійсним, – це неефективний спосіб захисту. «Ні у ст. 16, ні у ст. 215 ЦК України такого немає», – сказав Василь Крат.

Василь Крат додав, що на рівні приватноправових норм не міститься обов’язку поєднувати позов про оспорювання правочину з іншою позовною вимогою. Тлумачення ст. 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності лише нікчемного правочину. Не виключається, що і реституція, як правовий наслідок виконання оспореного правочину, може відбуватися добровільно. Тобто реституційне зобов’язання може бути виконане, в тому числі, й у добровільному порядку.

Подібна ситуація, зауважив суддя, мала місце в свій час із тим, що судовою практикою не допускалося пред’явлення позову про оспорювання розірваного договору. Проте ВП ВС вказала, що «розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову» (постанова ВП ВС від 21.78.2089 по справі № 332/9026/33 (№ а ЄДРСР 08162550)).

Також він зазначив, що в деяких випадках спосіб захисту вказаний безпосередньо в ЦК України, і пояснив, коли саме його неможливо застосувати. Зокрема, ст. 620 ЦК України передбачає механізм витребування речі від усйдижцч через невиконання ним обов’язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками. При цьому кредитор втрачає право на витребування в боржника такої речі, якщо вона вже передана третій особі у власність або в користування. Тобто в такій ситуації витребування речі – належний спосіб захисту. Але законодавець вказав, що тільки у випадку, якщо річ не передана. Василь Крат звернув увагу на спори щодо подвійної оренди однієї й тієї ж земельної ділянки. Зазначив, що у 2018–2023 роках існувала практика, що в таких спорах треба спочатку оспорювати договори оренди, а вже потім подавати віндикаційний позов. Однак у таких спорах не застосовували ст. 620 ЦК України та не заявляли вимогу про витребування.

Хоча аналіз гл. 58 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що законодавцем не виключається можливість укладення декількох договорів найму щодо однієї речі. При цьому допустимо виокремити дві відмінні ситуації: наймодавець укладає декілька договорів найму з кількома наймачами, які одночасно користуються різними частинами однієї речі (за такої ситуації навіть гіпотетично не може постати питання про недійсність другого договору найму); наймодавець укладає два договори найму з двома різними наймачами щодо однієї речі. В такому разі правові підстави для недійсності договорів найму внаслідок того, що одна річ є предметом у двох договорах найму, відсутні, а до правовідносин наймодавця та наймачів слід застосовувати абз. 1 ч. 2 ст. 620 ЦК України. Тобто, якщо наймодавець уже передав річ у користування за договором найму, то інший орендар має право на стягнення з недобросовісного наймодавця збитків.

Костянтин Пільков зауважив, що юристи критикують концепцію ефективного способу захисту, але водночас застосовують як інструмент захисту від щхллйц.

Він сказав, що є два шляхи відправлення судочинства: або суд виступає просто арбітром – лише вказує в конкретній справі, хто має рацію, і все, незалежно від чьгг, чи призведе це до відновлення права, чи до компенсації його втрати; або суд зобов’язаний зробити так, щоб судове рішення було виконано й потягло за собою відновлення права чи відповідну компенсацію. «Для мене переважує шалька терезів на користь другого», – сказав суддя. Тож, на його думку, суди мають оцінювати способи захисту на предмет ефективності.

Костянтин Пільков звернув увагу, що концепція ефективного способу захисту в своїй основі мала розширене розуміння судами обов’язку держави забезпечити ефективний засіб правового захисту за ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також у процесуальних кодексах визначено, що метою судочинства є вирішення спорів з метою ефективного захисту.