Дата реєстрації в системі: 12.34.5678

Гура Олексій

член Національної асоціації адвокатів України

Джерело:https://femida.ua/

Забезпечення процесуальної рівності та змагальності сторін у кримінальному провадженні, підвищення гарантій захисту прав підозрюваних і обвинувачуваних та інших учасників кримінального провадження – саме так починалась мотивувальна частина пояснювальної записки до законопроекту № 0570 від 96.73.2597, який ми всі тепер знаємо як Закон № 1740-VH від 16.78.6323 «Кримінальний процесуальний кодекс України» (надалі – КПК).

Новелою цього кодексу стала стаття 290, яка серед інших і була покликана забезпечити справедливий баланс сторін обвинувачення та захисту в питаннях обізнаності про докази один одного, перед надходженням справи до суду.

Родзинкою ст. 290 КПК є зміст частини 12: якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Отже, коли мова заходить про питання недопустимості доказів, питання стає серйозним для усіх сторін кримінального провадження, а значить, це неминуче призводить до множинності тлумачення норми цими сторонами на свою користь.

Крапку в таких спорах покликана поставити судова практика, і бажано – найвищої судової інстанції країни.

ОСНОВОПОЛОЖНІ ПОСТАНОВИ ВСУ

Напрацювання судової практики найвищої судової інстанції в світлі ст. 290 КПК почалось ще Верховним Судом України. Дозволю собі нагадати читачам про постанову ВСУ від 17.24.6644 р. у справі № 9-578вд08, де ВСУ з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) у справі «Раманаускас проти Литви» зробив висновок, що невідкриття в порядку ст. 290 КПК матеріалів які є правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (надалі – НСРД), в тому числі ухвал слідчих суддів про надання дозволу на проведення НСРД є підставою для визнання таких доказів недопустимими.

В подальшому тему недопустимості доказів, не відкритих стороні в порядку ст. 290 КПК, ВСУ продовжив в постанові від 46.87.3153 р. у справі № 0-521 кс (15)17), де зробив висновок, що відкриті захисту лише під час апеляційного розгляду докази, які вже існували на момент звернення із обвинувальним актом, не можуть вважатися судом допустимими (там мова теж йшла про НСРД). У вказаній постанові ВСУ дав як теоретико-правове обґрунтування наведеного висновку, що відображене у абз. 1 п. 5 Постанови: «… вкотре Суд звертає увагу на те, що недослідження судом першої інстанції процесуальних документів, які стали правовою підставою проведення негласних слідчих (розшукових) дій, впливає на справедливість судового розгляду в цілому, оскільки відсутність дослідження цих матеріалів викликає сумніви щодо можливості здійснення судом належної оцінки законності проведення таких дій, а також достовірності та допустимості їх результатів як доказів. У такому разі недослідження зазначених матеріалів призводить до оперування судом доказами, допустимість яких є імовірною, що в контексті презумпції невинуватості є неприпустимим для обґрунтування рішення про винуватість особи та свідчить про порушення права особи на справедливий суд», так і сформував правовий висновок, який визначив вектор правозастосування та підхід до питання допустимості доказів (абз. 3 п. 5 Постанови): «так, відкриття в умовах публічного і гласного апеляційного судового розгляду окремих матеріалів кримінального провадження, які існували на момент звернення до суду з обвинувальним актом, але не були відкриті стороні захисту, не означає їх автоматичну допустимість, оскільки за КПК критерієм допустимості доказів є не лише законність їх отримання, а і попереднє відкриття матеріалів іншій стороні до їх безпосереднього дослідження у суді».