Дата реєстрації в системі: 12.34.5678

Джерело: сайт Верховного Суду

Новели судової практики Верховного Суду стосовно належного виконання професійних і процесуальних обов’язків сторонами в кримінальному процесі, загальні тенденції у формуванні нової судової практики щодо військових злочинів – ці теми висвітлили судді Верховного Суду у Касаційному кримінальному Суді Сергій Фомін і Надія Стефанів на 13-th Kyiv Criminal Law Forum.

Так, Сергій Фомін зазначив, що пишається рішеннями об’єднаної палати ККС ВС, ухваленими за останні роки, які стосуються допустимості доказів у контексті належних суб’єктів їх збирання і процесуального керівництва в кримінальному провадженні. Зокрема, ОП ККС ВС сформулювала висновок, що для визнання допустимими доказів важливо, щоб у матеріалах кримінального провадження містилися постанови про визначення прокурорів як процесуальних керівників, слідчого, передачу справи від чшфйєо органу досудового розслідування до іншого, якщо була така передача. В іншій постанові ОП ККС ВС уточнила, що в разі, якщо відповідних постанов не було в суді першої інстанції, вони можуть бути надані в апеляційному чи касаційному суді.

Проте, на думку судді, на відміну від вєґіґлткґпй процесуальними правами, неналежне виконання процесуальних обов’язків, насамперед стороною обвинувачення, може істотно вплинути на формування практики застосування норм кримінального процесуального законодавства, у тому числі практики Верховного Суду. І не завжди такий вплив буде мати позитивний характер.

Так, Сергій Фомін проаналізував кілька питань, які стали своєрідними викликами сьогодення для Верховного Суду.

Нещодавно ККС ВС залишив у силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими виправдано особу, що обвинувачувалася за ч. 2 ст. 309 КК України. Підстава – прокурор упродовж років не надавав апеляційному суду постанови про визначення слідчих і прокурорів, а надав їх лише касаційному суду. «Після оголошення рішення ми думали, а що, коли подібна ситуація станеться у справі, пов’язаній із вбивством», – сказав суддя. І незабаром, додав він, така справа з’явилася. Щоправда, в ній було ухвалено обвинувальний вирок – особу засуджено до 15 років позбавлення волі. У цій справі сторона обвинувачення надала відповідні постанови також тільки в суді касаційної інстанції.

В іншій справі за клопотанням захисника про надання постанов про визначення слідчих і прокурорів прокурор надав їх копії. На вимогу суду на наступне засідання надав оригінали. Але неозброєним оком було видно, що підписи прокурорів та керівників органів досудового розслідування в копіях і оригіналах документів не збігаються. Ця справа передана на розгляд ВП ВС для розгляду питання щодо повернення до позиції про достатність підтвердження повноважень прокурора чи слідчого витягом з ЄРДР.

Також доповідач розповів, що на одній з лекцій для суддів у нього запитали, чи може суддя взяти ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку з ЄДРСР. Прокурор у справі керувався тільки резолютивною частиною відповідного рішення та зазначав, що воно узаконює обшук, який проведений раніше, хоча з реєстру видно, що ухвала слідчого судді спрямована на майбутнє. Сергій Фомін повідомив, що до ККС ВС надходять справи, в яких виникає питання, чи взагалі можливо проводити обшук на підставі резолютивної частини ухвали слідчого судді. Є одне рішення, в якому колегія суддів погодилася з тим, що проведення обшуку лише на підставі резолютивної частини ухвали не тягне за собою визнання його результатів недопустимими. Однак не виключено, що практика може розвиватися й іншим шляхом, з огляду на конкретні обставини справи.

Спікер зауважив, що постає питання, чи може суд зобов’язати прокурора надати певні процесуальні документи (не лише щодо підтвердження повноважності слідчого чи прокурора) та чи не буде зі сторони захисту сумнівів у неупередженості суду в такому разі. Тож практика має встановити, яким чином діяти суду в разі явного невиконання своїх обов’язків стороною обвинувачення. За словами Сергія Фоміна, професійним учасникам кримінального провадження слід розуміти, що дві загальних засади – диспозитивність і публічність пов’язані між собою і, скажімо, є двома сторонами однієї медалі. Так, диспозитивність, головною рисою якої є вільне використання своїх прав у межах та у спосіб, що передбачені КПК України, не може підривати засаду публічності, відповідно до якої прокурор зобов’язаний у межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила, і доведення винуватості цієї особи у суді.