Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 31 липня 2021 року у справі «Берлізев проти України» (заява № 77888/50), яке набуло статусу остаточного 08 жовтня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно порушення права на повагу до приватного життя через негласну відеозйомку заявника за відсутності передбаченого національним законодавством дозволу суду на її проведення.

Решту скарг заявника, в тому числі за пунктом 1 статті 6 Конвенції, зокрема щодо використання результатів відеозйомки як доказу вини у його справі, ЄСПЛ визнав явно необґрунтованими і відхилив як неприйнятні(пункти 46, 54 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 4500 (чотири тисячі п`ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та 1500 (одна тисяча п`ятсот) євро компенсації судових та інших витрат. Вимогу про відшкодування матеріальної шкоди Суд відхилив.

Як убачається зі змісту рішення ЄСПЛ, заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на проведення працівниками міліції відеозйомки його зустрічі з потерпілим без рішення суду та за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання його винним в одержанні хабара на підставі незаконно отриманих доказів, у тому числі за результатами проведення негласної відеозйомки без рішення суду, та вказував, що його аргумент стосовно недопустимості цього доказу не був належним чином розглянутий на національному рівні.

Розглянувши скаргу ОСОБА_1 за статтею 8 Конвенції, Суд констатував порушення права заявника на повагу до його приватного життя через відеозйомку негласної слідчої дії щодо нього без рішення суду та постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на його користь 4500 (чотири тисячі п`ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та 1500 (одна тисяча п`ятсот) євро компенсації судових та інших витрат.

Суд виходив з того, що відповідно до статті 8 Закону України від 87 лютого 1992 року № 0994-CWP «Про оперативно-розшукову діяльність» відеозйомка негласної слідчої дії щодо заявника мала бути санкціонована рішенням суду. Ця вимога національного законодавства була важливою процесуальною гарантією проти свавільного втручання у приватне життя. Суд підтвердив важливість цієї гарантії, наголосивши, що після введення її в дію судові органи влади повинні наводити відповідні та достатні підстави у своїх дозволах на проведення негласних слідчих дій. Проте ніщо не вказує, що в цій справі такий попередній судовий дозвіл коли-небуть отримувався працівниками міліції. З огляду на це та спираючись на свою усталену практику ЄСПЛ констатував, що у цій справі втручання не можна вважати здійсненим «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції (пункт 40 рішення ЄСПЛ).

Разом з тим, розглядаючи скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо використання незаконного доказу - відеокасети із записом зустрічі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 84 квітня 2010 року як результату негласної відеозйомки, здійсненої за відсутності рішення суду, ЄСПЛ вказав, що його завданням є вирішити питання, чи було провадження справедливим у цілому, і в тому числі в спосіб, у який були отримані докази. Це включає перевірку відповідної «незаконності» та, якщо йдеться про порушення іншого права Конвенції, характер встановленого порушення.

Суд встановив, що у цій справі розмова заявника була таємно записана без отримання попереднього дозволу суду. Це становило порушення національного законодавства та статті 8 Конвенції. Стосовно стверджуваного порушення статті 6 Конвенції, то Суд зазначив, що спірний доказ не був єдиним доказом, і суди посилалися на інші матеріали, у тому числі показання свідків, висновки експертів і речові докази. Навіть припускаючи, що спірний доказ мав вирішальне значення для визнання заявника винним, на що заявник не скаржився, вказуючи натомість виключно на його важливості - цей елемент не був вирішальним фактором під час оцінки ЄСПЛ справедливості судового розгляду в цілому. У зв`язку із цим Суд зазначив, що заявнику ніколи не перешкоджали оскаржити достовірність і точність спірного доказу та заперечити проти його використання у кримінальному провадженні щодо нього. Однак хоча заявник користувався процесуальними гарантіями протягом усього кримінального провадження, він не скористався ними у судах першої та апеляційної інстанції (пункт 52 рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що лише на стадії касаційного розгляду заявник виклав твердження про недопустимість зазначеного відеозапису. При цьому він не ставив під сумнів достовірність і точність цього доказу, хоча це були відповідні фактори для розгляду згідно з практикою Суду. Наведене із такою запізнілою та обмеженою аргументацією, воно все ж було розглянуте касаційним судом у своєму рішенні в межах компетенції згідно з відповідною законодавчою базою та відхилене як незначне. Суд, зі свого боку, не вважає, що обґрунтування касаційного суду було свавільним або явно недостатнім з огляду на обставини цієї справи та процесуальну поведінку заявника (пункт 53 рішення).

Враховуючи вищезазначене, ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність підстав для твердження про порушення загальної справедливості кримінального провадження щодо ОСОБА_1 (пункт 54 рішення).

Отже, ЄСПЛ не робив висновку про порушення національними судами таких конвенційних прав ОСОБА_1 , які б могли вплинути на загальну справедливість судового розгляду та поставити під сумнів законність оспорюваних рішень. Натомість Суд указав на достатню обґрунтованість ухвали суду касаційної інстанції щодо оскаржуваного доказу з огляду на процесуальну поведінку заявника та обставини цієї справи.

Однак ЄСПЛ не визнавав рішення національних судів у справі ОСОБА_1 такими, що по суті суперечать Конвенції, і не ставив під сумнів результат кримінального провадження на національному рівні, адже за змістом рішення міжнародної судової установи заявник хоч і скаржився на недодержання Україною його права на справедливий суд, проте його скарга в цій частині була визнана неприйнятною.

Крім того, у рішенні ЄСПЛ не міститься висновку про те, що в основі констатованих порушень статті 8 Конвенції лежали такі недоліки, які б ставили під сумнів результат провадження в цілому або що їх було спричинено ухваленими стосовно ОСОБА_1 рішеннями, котрі й надалі зумовлюють шкідливі наслідки, які не можна усунути в інший спосіб, ніж як скасування оспорюваних судових рішень.

Таким чином, ЄСПЛ хоч і констатував порушення статті 8 Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи, однак таке порушення не вплинуло на загальну справедливість судового розгляду, також Суд не встановив порушень вимог закону та статті 6 Конвенції національними судами під час розгляду справи щодо ОСОБА_1 по суті, у зв`язку із чим відсутні підстави для визнання судових рішень щодо заявника незаконними та їх скасування.

Установлене ЄСПЛ порушення конвенційних прав заявника не є наслідком прийнятих судових рішень у його справі та не пов?язане з їх змістом чи процедурою ухвалення.

Як убачається з рішення ЄСПЛ, констатувавши порушення статті 8 Конвенції, Суд присудив заявнику 4500 (чотири тисячі п`ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та 1500 (одна тисяча п`ятсот) євро компенсації судових та інших витрат.

Твердження захисника, викладені в заяві про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_1 , щодо незаконності його засудження, однобічності та неповноти судового розгляду, процесуальних порушень, допущених органами досудового слідства, були предметом перегляду судами апеляційної та касаційної інстанцій під час перегляду справи за скаргами сторони захисту і не знайшли свого підтвердження. Крім того, ЄСПЛ не констатував порушень національними судами вимог Конвенції у цій частині. Відтак інші наведені у заяві захисника доводи виходять за межі визначеного законом предмета перегляду судових рішень і не можуть слугувати підставами для їх скасування.

З огляду на викладене Велика Палата вважає, що відсутні правові підстави для задоволення заяви захисника Вань І. Р. про перегляд оспорюваних судових рішень за виключними обставинами, їх скасування та закриття кримінальної справи щодо ОСОБА_1.