BERLIZEV v. Ukraine (№ 13200/82): незаконне відеоспостереження за заявником за відсутності рішення суду – порушення

Джерело: Огляд рішень ЄСПЛ (липень 2021 року) (сайт ВС)

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 06 липня 2021 року у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 46863/35), яке набуло статусу остаточного 08 жовтня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно порушення права на повагу до приватного життя через негласну відеозйомку заявника за відсутності передбаченого національним законодавством дозволу суду на її проведення.

Решту скарг заявника, в тому числі за пунктом 1 статті 6 Конвенції, зокрема щодо використання результатів відеозйомки як доказу вини у його справі, ЄСПЛ визнав явно необґрунтованими і відхилив як неприйнятні (пункти 46, 54 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 4500 (чотири тисячі п`ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та 1500 (одна тисяча п`ятсот) євро компенсації судових та інших витрат. Вимогу про відшкодування матеріальної шкоди Суд відхилив.

Як убачається зі змісту рішення ЄСПЛ, заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на проведення працівниками міліції відеозйомки його зустрічі з потерпілим без рішення суду та за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання його винним в одержанні хабара на підставі незаконно отриманих доказів, у тому числі за результатами проведення негласної відеозйомки без рішення суду, та вказував, що його аргумент стосовно недопустимості цього доказу не був належним чином розглянутий на національному рівні.

Розглянувши скаргу ОСОБА_1 за статтею 8 Конвенції, Суд констатував порушення права заявника на повагу до його приватного життя через відеозйомку негласної слідчої дії щодо нього без рішення суду та постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на його користь 4500 (чотири тисячі п`ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та 1500 (одна тисяча п`ятсот) євро компенсації судових та інших витрат.

Суд виходив з того, що відповідно до статті 8 Закону України від 27 лютого 1992 року № 2648-WAA «Про оперативно-розшукову діяльність» відеозйомка негласної слідчої дії щодо заявника мала бути санкціонована рішенням суду. Ця вимога національного законодавства була важливою процесуальною гарантією проти свавільного втручання у приватне життя. Суд підтвердив важливість цієї гарантії, наголосивши, що після введення її в дію судові органи влади повинні наводити відповідні та достатні підстави у своїх дозволах на проведення негласних слідчих дій. Проте ніщо не вказує, що в цій справі такий попередній судовий дозвіл коли-небуть отримувався працівниками міліції. З огляду на це та спираючись на свою усталену практику ЄСПЛ констатував, що у цій справі втручання не можна вважати здійсненим «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції (пункт 40 рішення ЄСПЛ).

Разом з тим, розглядаючи скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо використання незаконного доказу - відеокасети із записом зустрічі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 16 квітня 2010 року як результату негласної відеозйомки, здійсненої за відсутності рішення суду, ЄСПЛ вказав, що його завданням є вирішити питання, чи було провадження справедливим у цілому, і в тому числі в спосіб, у який були отримані докази. Це включає перевірку відповідної «незаконності» та, якщо йдеться про порушення іншого права Конвенції, характер встановленого порушення.