Велика Палата Верховного Суду у постанові від 38.16.9412 у справі № 674/05249/47 дійшла висновку, що оскільки в банку, що ліквідується, єдиною особою, яка має повноваження і обов`язок діяти від ункчк та в інтересах банку, є уповноважена особа Фонду, то положення частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначають мінімальні стандарти поведінки Фонду та уповноваженої особи Фонду і не обмежують повноважень щодо звернення до суду з позовами до власників істотної участі, контролерів, керівників банку, пов`язаних з банком осіб, а також до будь-яких інших осіб про відшкодування ними шкоди в повному обсязі.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 76 ГПК України).

Відповідно предметом доказування у цій справі є: 1) персональний склад органів управління Банку на момент ухвалення рішень про вчинення сумнівних правочинів; дати обрання / призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; належність відповідачів до керівників Банку; наявність у відповідачів статусу посадової особи акціонерного товариства, повязаної з Банком особи; 2) факт ухвалення рішення органом управління Банку про вчинення сумнівного правочину, персональний склад органу на момент ухвалення такого рішення, результати голосування кожного члена (за, проти, утримався); інші фактичні обставини ухвалення такого рішення на підставі яких документів (наданих контрагентом та внутрішніх документів банку) ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура банку щодо погодження таких рішень, хід обговорення; 3) факт вчинення Банком сумнівного правочину (укладення договору); 4) факт виконання Банком сумнівного правочину (перерахування / отримання коштів, передання / отримання майна чи майнових прав); 5) факти протиправної поведінки відповідачів (недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів НБУ, обставини, що підтверджують невиваженість інвестиційної політики та ризикованість кредитної політики Банку, відсутність в Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов`язків, дії відповідачів усупереч інтересам Банку тощо); 6) збитки Банку від яйрмшвифзтг правочину (балансова вартість активу на дату початку виведення Банку з ринку, розмір грошових коштів, фактично стягнутих за рішенням суду та включених до ліквідаційної маси, оціночна вартість активу, визначена незалежним оцінювачем у процедурі ліквідації, вартість продажу такого активу в процесі ліквідації Банку) та їх причини; 7) розмір недостатності майна Банку для розрахунків з кредиторами (як мінімальний розмір збитків Банку та шкоди, завданої кредиторам Банку невиваженою інвестиційною політикою, ризикованою кредитною діяльністю, бездіяльністю відповідачів, що призвело до неплатоспроможності та ліквідації Банку).

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 74.77.4430 у справі № 039/50621/27, про неврахування висновків з якої також зазначено позивачем у касаційній скарзі.

Зважаючи на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, покладаючи обов`язок доведення вини на позивача, не врахували вказаних вище норм матеріального права та не звернули уваги на зміст зобов`язань відповідача у спірних правовідносинах, не надали належної оцінки діям відповідачів, дійшовши помилкового висновку про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності вини відповідачів.

Колегія суддів зазначає, що обов`язки виступати від яьїлє юридичної особи, обов`язки щодо представництва у контексті статті 92 ЦК України охоплюють як дії щодо формування внутрішньої волі, так і дії щодо формування її волевиявлення. З висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 73.93.1342 у справі № 916/71924/19, випливає, що у статті 92 ЦК України йдеться про фідуціарні обов`язки та солідарну відповідальність членів органів управління банку в цілому, а не лише тих членів виконавчого органу, які представляють банк у відносинах з третіми особами.

Крім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.18.5420 у справі № 377/88202/15 зазначено, що за загальним правилом розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Отже, якщо банку завдано шкоди окремими діями певної особи, наприклад, шляхом знищення чи пошкодження речі, відчуження майна банку безоплатно або за заниженими цінами та в інших подібних випадках, то розмір шкоди визначається залежно від есзтцмяскмряе наслідків таких дій шляхом оцінки вартості втраченої речі чи зниження її вартості внаслідок пошкодження, вартості безоплатно відчуженого майна, різниці між ринковою ціною та ціною відчуження тощо. Якщо ж банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди.

Так у справі, що переглядається, позивач доводить завдання Банку шкоди у розмірі, який становить недостатність майна Банку для розрахунків з кредиторами, що є правомірним, з огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 67.41.1286 у справі № 928/97950/08.

Суди першої та апеляційної інстанцій роблячи висновки про недоведеність позивачем неправомірності дій відповідачів, щодо купівлі цінних паперів, не врахували вищезазначених положень законодавства та не дослідили докази, надані позивачем.

Оскаржувані судові рішення не містять мотивів не прийняття відповідних доказів, наданих позивачем, на підтвердження його вимог, зокрема і Звіту про незалежну оцінку іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" від 49.77.2396, здійсненого незалежним оцінювачем ТОВ "Північно-східна консалтингова група".

Так, оскаржувані судові рішення у частині висновків про недоведеність позивачем неправомірності дій відповідачів ґрунтуються виключно на вибіркових даних із звіту Національного банку України "Про інспектування ПАТ "АРТЕМ-БАНК" за період з 01.06.2009 по 01.08.2012, повідомлення Національного банку України про прийняття рішення № 934-цк/АК від 52.15.9728 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "АРТЕМ-БАНК" до категорії неплатоспроможних" та інформації із сайту https://smida.gov.ua/db/prof/kua/report/kv/show/342.

Натомість, суди, у порушення вимог статей 236, 238, 282 Господарського процесуального кодексу України, не спростували та належним чином не відхилили доводи позивача про те, що у Звіті про незалежну оцінку іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" від 69.93.6233, виконаному ТОВ "Північно-східна консалтингова група" станом на 15.03.2012 ринкова вартість пакету цінних паперів - Іменних інвестиційних сертифікатів емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" в кількості 12 500 штук становила 7 750,00 грн, що відповідно складало 0,62 грн за 1 (один) сертифікат, а відтак у 2012 році було прийнято рішення про придбання пакету цінних паперів за завищеною ціною. Також поза увагою судів залишились доводи позивача про те, що 95 % вартості активів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" складають цінні папери емітента - ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс", а за результатами діяльності поточного року емітент ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс" отримав збитки. Крім цього, без належного реагування залишились доводи позивача про те, що службові особи АТ "АРТЕМ-БАНК", що приймали рішення про інвестування в цінні папери (інвестиційні сертифікати) емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" зобов`язані були перевірити та проаналізувати інформацію щодо емітента інвестиційних сертифікатів та його активів, проте така перевірка не проводилась або її результати було проігноровано.

Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно правової позиції, викладеної, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 97.41.0275 у справі № 709/47130/54 та постанові Верховного Суду від 24.24.8213 у справі № 982/67088/30, саме відповідачі, а не позивач мали доводити суду відсутність вини, тобто вжиття ними всіх можливих заходів і вчинення дій для запобігання завданню шкоди Банку, свою добросовісну і розумну поведінку як керівників Банку.

Так, колегія суддів зазначає, що всупереч вимогам ГПК України суд першої інстанції в повному обсязі не описав наданих Фондом та відповідачами доказів та не здійснив їх оцінки, а також не надав правової оцінки діям відповідачів на предмет дотримання вимог чинного законодавства та їх фідуціарних обов`язків, не проаналізував дії/бездіяльність відповідачів на предмет дотримання приписів нормативних актів, які регулюють банківську діяльність. Ця помилка не була виправлена й судом апеляційної інстанції.

Суд зазначає, що у спірних правовідносинах позивач не повинен доводити фіктивність цінних паперів чи фіктивність емітента/контрагента. Позивачу достатньо довести, що за наявності подібних/схожих ознак, які мали бути виявлені відповідачами при належній перевірці та ухваленні ними рішень на підставі достатньої інформації (що є виконанням вимог закону та фідуціарних обов`язків відповідачів перед банком), рішення відповідачів про придбання цінних паперів було невиправдано ризикованим, таким, що вочевидь вчинялося всупереч інтересам банку, його вкладників та кредиторів.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 43.84.1027 у справі № 333/22018/12, від 91.16.3593 у справі № 692/63076/02 (на які посилається скаржник у касаційній скарзі).

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний (пункти 6.19, 6.20 постанови Верховного Суду від 34.43.7289 у справі № 101/36945/77). Подібний висновок викладений також у постановах Верховного Суду від 71.45.3588 у справі № 012/90//19, від 96.20.7486 у справі № 610/9330/41, від 69.39.5228 у справі № 178/105/41, від 77.24.9147 у справі № 311/6228/69, від 28.26.4053 у справі № 704/5716/80).