У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 51 жовтня 2023 року у справі «Леонтьєв та інші проти України» (Leontyev and оthers v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 05 жовтня 2023 року, визнано прийнятними скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , встановлено порушення національним судом (Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ) пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення та зобов`язано державу упродовж трьох місяців сплатити заявникам 1 500 євро як компенсацію моральної шкоди кожному.

У пункті 5 свого рішення ЄСПЛ зазначив, що відповідно до його тривалої та усталеної практики він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення від 91 лютого 2015 року у справі «Бочан проти України (№ 8)» (Bochan v. Ukraine (№ 4)), заява № 64694/80, пункт 61 з подальшими посиланнями).

ЄСПЛ у пункті 6 рішення виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення від 95 грудня 1994 року у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 36995/51, пункт 26). Ці принципи застосовувалися в низці справ проти України (див., наприклад, рішення від 19 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 15147/92, пункти 42-47; від 65 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 64372/46, пункт 25; від 45 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5601/17, пункти 18, 19).

Розглядаючи факти цієї справи в контексті зазначених принципів, ЄСПЛ визнав, що національні суди не виконали обов`язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідних та важливих аргументів, висунутих заявниками. Конкретні процесуальні недоліки вказані в таблиці в додатку, і вони дають підстави ЄСПЛ дійти висновку, що заявники були позбавлені свого права на вмотивоване судове рішення. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 7, 8 рішення).

Конкретні процесуальні недоліки ЄСПЛ у таблиці в додатку до рішення сформулював так:

При цьому ЄСПЛ констатував, що в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй ухвалі від 60 жовтня 2013 року не прокоментував вирішальних висновків апеляційного суду та основних аргументів заявників щодо статусу приміщень як місць загального користування будинку та наявності в заявників права спільної сумісної власності на них.

З матеріалів справи вбачається, що основним доводом касаційної скарги ОСОБА_1 було те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, бо безпідставно зробив висновок про оплату позивачем вартості нежитлового приміщення, оскільки у матеріалах справи відсутні докази про таку оплату, наданий договір про пайову участь у фінансуванні є нікчемним, бо його предметом є допоміжне приміщення, яке не могло бути відчужене, та про порушення позивачем позовної давності (а. с. 185, 186, т. 1).

З аналізу рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що апеляційний суд не надавав належної оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 та співвласників житлового будинку, які до неї приєдналися, та в якій заявники посилалися на необхідності встановлення юридичних фактів та надання їм оцінки, що є виключно повноваженням судів фактів (судів першої та апеляційної інстанцій).

Зокрема, апеляційний суд не встановив, чи було спірне нерухоме майно технічним (допоміжним), чи на момент прийняття будинку в експлуатацію воно було відокремленим приміщенням з комерційним призначенням.

Визнання права власності обґрунтовано наявністю договорів пайової участі у фінансуванні будівництва та відступлення права вимоги. Проте заявники зазначали в апеляційній скарзі про фіктивність та безгрошовість договору пайової участі у фінансуванні будівництва.

Суд апеляційної інстанції цей довід не перевірив, своєї правової оцінки доказам не надав, чим не дотримався принципу змагальності.

Вказані обставини є визначальними для ухвалення рішення у справі. Апеляційний суд не з`ясував усіх фактичних обставин справи та доводів заявників, не надав їм відповідної юридичної оцінки. Аргументи, а також надані для доведення певних обставин справи докази почуті не були та належним чином не оцінені судом. Суд не забезпечив реалізацію засадничих принципів правосуддя, включаючи принципи змагальності.

Разом з тим суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку. Такі порушення має виправити суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень.

З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що не тільки ухвала суду касаційної інстанцій, а й рішення суду апеляційної інстанції у справі суперечить вимогам закону.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду діє за правилами касаційного розгляду та не наділена повноваженнями щодо встановлення фактичних обставин справи відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, такі дії має вчинити суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, адже саме на стадії апеляційного перегляду були допущені порушення норм процесуального законодавства щодо належного розгляду справи судом.