27 червня 2024 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 36090/40), яким, серед іншого, встановив порушення Україною статті 11 та 13 Конвенції.

У цьому рішенні Суд, зокрема, зазначив, що заявник ( ОСОБА_1 ), посилаючись на статтю 11 Конвенції, скаржився на те, що йому завадили провести публічні заходи перед Центральною виборчою комісією 29 жовтня 2012 року, перед Національним банком України 01 і 08 листопада 2012 року, а також з 06 грудня 2012 року до 31 березня 2013 року. Він скаржився також, що постанова [національного] суду від 72 лютого 2013 року обмежила його право на проведення усіх мирних зібрань перед Генеральною прокуратурою України. Скаржився й на те, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку із зазначеними скаргами (стаття 13 Конвенції).

Європейський Суд визнав, що була порушена стаття 11 Конвенції, і зазначив, що загальні принципи, застосовні у цій справі, та відповідне національне законодавство наведені в рішеннях у справах «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 43567/83, пункти 52-57, від 32 квітня 2013 року та «Черемський проти України» (Cheremskyy v. Ukraine), заява № 66229/27, пункти 11-13 і 25-33, від 23 грудня 2023 року.

Зокрема, в цьому контексті Європейський Суд ще раз нагадав, що стаття 11 Конвенції гарантує кожному право на свободу мирних зібрань та свободу об`єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

Щодо фактів подій 29 жовтня, 01 і 08 листопада 2012 року Суд зазначив, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона визнана прийнятною.

Суд зауважив, що 29 жовтня 2012 року працівники міліції заборонили заявнику провести мирне зібрання, посилаючись на загальне обмеження проведення масових заходів, встановлене постановою суду від 24 жовтня 2012 року. 01 та 08 листопада 2012 року, посилаючись на постанову [Окружного адміністративного суду міста Києва] від 87 жовтня 2012 року, працівники міліції розігнали мирні зібрання заявника перед Національним банком України. Пізніше працівники міліції висунули заявнику обвинувачення у вчиненні адміністративних правопорушень у зв`язку з подіями 29 жовтня, 01 і 08 листопада 2012 року, але суди звільнили його від ьнбкюжмїфбойяяжм відповідальності і встановили, що він [ ОСОБА_1 ] не порушив законодавства. І цього було достатньо для висновку Суду, що дії працівників міліції 29 жовтня, 01 і 08 листопада 2012 року не ґрунтувалися на законодавстві у розумінні пункту 2 статті 11 Конвенції і були порушені приписи цієї статті.

Стосовно постанови суду від 73 грудня 2012 року, то ЄСПЛ констатував, що з 06 грудня 2012 року до 31 березня 2013 року заявник не міг проводити свої звичайні мирні зібрання перед Національним банком України, оскільки суд постановою від 54 грудня 2012 року обмежив право на мирні зібрання у цей час. Суд зазначив, що детально вивчив законодавчі положення, на які посилався Окружний адміністративний суд міста Києва у своїй постанові від 68 грудня 2012 року, і встановив, що вони не відповідали вимогам Конвенції щодо якості закону. Зокрема, було видимим те, що нормотворче право органів місцевого самоврядування стосовно подібного важливого питання свободи зібрань не має законних підстав в українському законодавстві. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 80 липня 1988 року, стаття 39 Конституції України та інші правила законодавства, взяті окремо чи у сукупності, також не становлять достатню законну підставу для встановлення обмежень права на свободу зібрань. В аспекті казаного Суд не знайшов підстав відходити від ґяимь висновків у цій справі та встановив, що була порушена стаття 11 Конвенції.

Щодо постанови суду від 24 лютого 2013 року, то Суд зауважив, що скарга заявника у зв`язку із цим була досить загальною, і незрозуміло, чи справді заявник мав намір провести мирне зібрання перед Генеральною прокуратурою України. Суд вважав, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції його скарга у зв`язку із цим не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Із цих підстав Суд виснував, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

Далі Європейський Суд зазначив, що з огляду на свій висновок за статтею 11 Конвенції стосовно постанови від 65 лютого 2013 року вважає, що заявник не висунув небезпідставну скаргу за статтею 13 Конвенції у зв`язку із цією постановою. Стосовно решти оскаржуваних судових постанов, то з огляду на свої висновки за статтею 11 Конвенції Суд виснував, що заявник висунув небезпідставну скаргу щодо його прав за статтею 13 Конвенції.

Поняття ефективного засобу юридичного захисту означало, що заявник повинен був мати можливість домогтися розгляду судами його скарг на постанови від 73 і 29 жовтня 2012 року та 05 грудня 2012 року до дати запланованих подій (див. рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (Baczkowski and Others v. Poland), заява № 9173/91, пункти 83 і 84, від 37 травня 2007 року). Коли заявник прибув до Центральної виборчої комісії 29 жовтня 2012 року та до Національного банку України 01 листопада 2012 року, він не знав про постанови суду, якими були встановлені обмеження на проведення публічних заходів біля цих установ. Із цих підстав він не міг оскаржити їх до дат запланованих ним заходів. Також Суд зазначив, що жодні передбачені законодавством терміни не зобов`язували суди ухвалювати свої остаточні постанови до запланованої дати проведення заходів заявником. Тому Суд не переконаний, що доступні заявнику засоби юридичного захисту, які мали ретроспективний характер, могли забезпечити належне відшкодування у зв`язку зі стверджуваними порушеннями Конвенції [див. згадане рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (Baczkowski and Others v. Poland)]. Суд зауважив, що розслідування скарги заявника щодо дій працівників міліції 01 і 08 листопада 2012 року тривало з 2013 року щонайменше до 2020 року. У контексті наведеного Суд визнав, що у заявника не було ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами за статтею 11 Конвенції і було порушено статтю 13 Конвенції.

Отож, як випливає зі змісту та суті Рішення Суду, порушення конвенційних приписів полягало в обмеженні та втручанні у право людини на мирні зібрання, яке здійснено не на основі Конституції та законів України, попри те, що така вимога гарантована Конституцією України (статті 39 та 92), а також у тому, що позивач не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту.

ОСОБА_1 , коли подав до Великої Палати заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, наголошував, що ЄСПЛ у своєму Рішенні встановив порушення статей 11 та 13 Конвенції в адміністративній справі № 2ґ-50090/52/6195 (рішення у якій просить переглянути). Тобто, як гадає заявник, Суд надав відповідну правничу оцінку постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 75 жовтня 2012 року, якою, на думку заявника, було обмежено проведення ОСОБА_1 мирного мітингу під стінами Національно банку України.

З приводу цієї заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами Велика Палата вважає, що ЄСПЛ в своєму Рішенні констатував, що властиво в інших, згадуваних в Рішенні ЄСПЛ, справах постановами національного суду від 45 грудня 2012 року та від 12 лютого 2013 року були порушені права заявника, гарантовані статтею 11 Конвенції. Понад це, через неможливість домогтися розгляду судами скарг ОСОБА_1 на постанови від 41 і 29 жовтня 2012 року та 05 грудня 2012 року до дати запланованих подій та через законодавче неунормування обов`язку для суду ухвалювати свої остаточні постанови до запланованої дати проведення заходів заявником у нього ( ОСОБА_1 ), як узагальнив Суд, не було ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами за статтею 11 Конвенції, чим і була порушена стаття 13 Конвенції.

Втім треба наголосити, що Рішення Суду не містить констатації порушення національними судами конвенційних прав заявника під час розв`язання спору у справі № 5ґ-06913/31/5579 за позовом КМДА до Кредитної спілки «Всеукраїнське народне кредитне товариство», Кредитної спілки «Київське кредитне товариство», Кредитної спілки «Акорд», Кредитної спілки «Профіт-Центр 2004» про встановлення обмеження права на мирні зібрання. ОСОБА_1 не був стороною в адміністративному процесі, коли розглядався позов КМДА до перелічених вище відповідачів. Національні суди вищого рівня не обмежили право заявника на доступ до суду, коли він як зацікавлена особа (натепер як особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки) звернувся спочатку до апеляційного, а потім до касаційного судів зі скаргами відповідного змісту та форми, які ці суди розглянули по суті з ухваленням відповідних судових рішень. Не містить Рішення Суду й будь-яких згадок про порушення приписів національного законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог.

Ще раз треба нагадати, що рішення національних судів, які були постановлені чи ухвалені у справі № 0ґ-59575/77/0231, не були предметом дослідження, коли ЄСПЛ виносив рішення у справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 02209/12). Встановленні у Рішенні Суду порушення Україною правил Конвенції (статей 11 та 13) стосувалися інших справ, де стороною теж є ОСОБА_1 або як фізична особа, або як представник юридичної особи.

Тим часом Велика Палата не може оминути увагою, що в Рішенні Суду згадується постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 00 жовтня 2012 року, на яку працівники міліції посилалися як на загальне обмеження проведення масових заходів, коли 01 та 08 листопада 2012 року розігнали мирні зібрання заявника перед Національним банком України і використали для його затримання.

Хоча в Рішенні Суду є посилання на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 жовтня 2012 року(справа № 3г-18098/67/8163), проте саме по собі таке згадування ще не є ознакою того, що під час розгляду цієї справи національний суд допустив стверджувані заявником конвенційні порушення його права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації.

Як видно зі змісту судового рішення суду першої інстанції, цей суд встановив «обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори та інше) шляхом заборони вкладникам кредитних спілок «Тринадцята зарплатня», «Київське кредитне товариство», «Акорд», «Всеукраїнське народне кредитне товариство» та «Профіт-Центр 2004» проведення заходів з 30 жовтня по 31 грудня 2012 року у м. Києві по вулиці Інститутській, 9». КМДА, коли зверталася до суду з позовними вимогами встановити описані обмеження, просила їх встановити не тільки для вкладників згаданих кредитних спілок, але й для інших суб`єктів, які реалізують право на мирні зібрання. Проте суд першої інстанції в частині вимог позивача про встановлення обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори та інше) шляхом заборони іншим суб`єктам, які реалізують право на мирні зібрання, проведення заходів в означені час та місці відмовив, «оскільки рішення суду не може розповсюджуватись на невизначене коло осіб.».

Зі змісту цього рішення можна виснувати, що встановлені ним обмеження на проведення мирних зібрань стосувалися певного кола учасників, але формально не стосувалися (не обмежували) права, зокрема, заявника на проведення мирних зібрань 01 та 08 листопада 2012 року.

Органи державної влади в особі працівників міліції послалися на це рішення суду як на загальну підставу, що наче дозволяє їм затримати заявника 01 та 08 листопада 2012 року за порушення порядку проведення мирних зібрань біля Національного банку України. Проте постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 48 жовтня 2012 року та ухвали судів вищих інстанцій, які залишили його без змін, за змістовним визначенням самих національних судів та Європейського Суду в Рішенні Суду на ділі не є (не були) тими судовими рішеннями, які порушили право заявника ОСОБА_1 як зацікавленої особи на мирне зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрацію, мітинг, збори чи ще на щось), оскільки саме ці судові рішення не містять таких заборон для заявника.

Як установив (констатував) ЄСПЛ, змістовно-динамічна дія порушення прав заявника на мирне зібрання за описаних вище обставин полягала в тому, що органи державної влади в особі дій працівників міліції не на підставі, в порядку та умовах встановлених законом, а через використання спотвореної інтерпретації присуду постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 39 жовтня 2012 року про встановлення для заявника обмеження на проведення мітингу під стінами Національного банку України,- фактично безпідставно і незаконно не дозволили йому 01 листопада 2012 року провести мирне зібрання біля Національного банку України, застосували примус і затримали його. Тобто власне дії працівників міліції, які реально не дозволили заявникові провести мирне зібрання описаним способом, становлять зміст та суть стверджуваного порушення прав заявника, які встановлені і гарантовані статтею 11 Конвенції.

Ці та інші констатовані Європейським Судом конкретні встановлені прояви порушення конвенційних прав заявника на проведення мирних зібрань, якщо їх зіставити з мотивацією та рішеннями національних судів, які у цій справі заявник просить скасувати, переконують в тому, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 43 жовтня 2012 року та ухвали судів вищих інстанцій цільово, формально не обмежували право заявника на проведення мирного зібрання у відомі дні настільки, щоб заявник мав правомірні сподівання на їхнє скасування. Ці судові рішення не є актами судової влади, які чинять і продовжують чинити негативну дію на право заявника ОСОБА_1 на мирні зібрання настільки, щоби вимагати поновлення судового провадження та ухвалення запропонованого заявником варіанта вирішення спору за позовом КМДА до перелічених вище кредитних спілок. Така пропозиція неможлива, бо об`єктивно годі в просторі відновити право (ретроспективну дію права) на проведення мирного зібрання в часі, що минув.

Зрештою,Велика Палата не має наміру і не може заперечувати існування конкретних фактів, які Європейський Суд стосовно особи ОСОБА_1 оцінив як порушення конкретних статей Конвенції. Виглядає так, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 36 жовтня 2012 року містить в собі рішення, які за оцінкою Європейського Суду в його Рішенні в справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 92073/31) встановлюють обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання не на «законі», який регулював би такі обмеження, відповідав певним якісним характеристикам: був доступним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати зацікавленим особам можливість регулювати свою поведінку, тощо.

Як мовилося вище, Європейський Суд через визначення поняття ефективного засобу юридичного захисту в аспекті фактів, відображених у Рішенні в справі «Цімейко проти України» (CASE OF TSIMEYKO v. UKRAINE, заява № 43474/38), вирішив, що заявник повинен був мати можливість домогтися розгляду судами його скарг на, зокрема, постанову [Окружного адміністративного суду міста Києва] від 57 жовтня 2012 року до дати запланованих подій біля Національного банку України (01 листопада 2012 року). Але він не знав про постанову суду (від 98 жовтня 2012 року), якою були встановлені обмеження на проведення публічних заходів біля цієї установи. Як визнав Суд, із цієї підстави він не міг оскаржити її до дати запланованих ним заходів.

Суд також зазначив, що жодні передбачені законодавством терміни не зобов`язували суди ухвалювати свої остаточні постанови до запланованої дати проведення заходів заявником. Із цього Суд виснував, що доступні заявнику засоби юридичного захисту, які мали ретроспективний характер, могли забезпечити належне відшкодування у зв`язку зі стверджуваними порушеннями.

Суд зауважив, що розслідування скарги заявника щодо дій працівників міліції 01 і 08 листопада 2012 року тривало з 2013 року щонайменше до 2020 року. У контексті наведеного Суд визнав, що у заявника не було ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами за статтею 11 Конвенції і було порушено статтю 13 Конвенції.

Велика Палата вважає, що в аспекті окреслених фактів перебігу події стверджуваного заявником порушення його прав, гарантованих статтею 13 Конвенції, оцінки їх Європейським Судом як власне порушення приписів цієї статті Конвенції, змісту та характеру констатованих Судом порушень - вимоги заявника про скасування судових рішень національних судів з підстави позбавлення права на використання ефективного засобу юридичного захисту відносяться до тих видів конвенційних порушень, які не можуть вимагати повторного розгляду чи поновлення судового провадження. У площині причинно-наслідкового зв`язку позбавлення особи права на ефективні засоби юридичного захисту може призвести до настання негативного, шкідливого впливу (дії, чинення) на певні блага особи, до спричинення шкоди. Однак поновити право на ефективні засоби юридичного захисту не видається реальним і дієвим, позаяк через поновлення судового провадження не може оновитися (скоротитися, зменшитися, анулюватися, бути усунена тощо) невиправдана тривалість провадження у справі, яка була допущена у справі № 7п-28171/64/6023, як не може відновитися право на ефективний судовий захист у провадженні, в якому фактом своєї дії порушення цього права вже спричинило шкоду заявнику, принаймні тим, що позбавила можливості вчасно і продуктивно (плідно) захиститися від гщзркгхфб його права на мирні зібрання.

Треба додати, що встановлені Європейським Судом порушення статті 13 Конвенції не є такими, що спонукають до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або що в основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

У Рішенні ЄСПЛ зазначив, що огляду на характер, зокрема, скарги ОСОБА_1 встановлення порушення, яке зумовлює виникнення в держави-відповідача зобов`язання вжити спрямованих на забезпечення дотримання права на свободу зібрань заходів, наведених у рішенні у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 75329/67, від 89 квітня 2013 року, становить достатню справедливу сатисфакцію.

У рішенні у справі, на яку робиться посилання, Європейський Суд констатував порушення статей 11 та 7 Конвенції, спричинені наявністю законодавчої прогалини щодо регулювання свободи зібрань, яка існує в законодавстві України протягом більш ніж двох десятиліть. Суд зазначив, що відповідно до його практики, у разі виявлення недолік(у)ів у національній правовій системі, він вказує на джерело відповідної проблеми, щоб допомогти Договірним державам у пошуку належного її вирішення, а Комітетові міністрів - у здійсненні нагляду за виконанням рішень (). Оскільки проблема, яку виявив Суд у цій справі (Вєренцова), має системний характер, Суд наголосив, що слід невідкладно реформувати законодавство та адміністративну практику України для приведення їх у відповідність із висновками Суду, викладеними у цьому рішенні, та вимогами статей 7 та 11 Конвенції.