[...] аналіз вжитого законодавцем у статті 443 ЦПК України формулювання правила - «питання про визначення частки боржника … вирішується судом за поданням виконавця» - дає підстави зробити висновок, що за результатами розгляду відповідного клопотання суд може або задовольнити його й визначити частку боржника в спільному майні, або відмовити у його задоволенні.

Наявність у суду сумнівів щодо належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами не може свідчити про відсутність у суду компетенції розглянути по суті подання про визначення частки боржника в спільному майні за правилами, встановленими розділом VI ЦПК України.

У випадку встановлення факту належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами, суд наділений повноваженнями постановити ухвалу про задоволення подання виконавця.

Водночас необґрунтованість подання державного виконавця (відсутність документів, які б однозначно підтверджували обставину належності боржнику майна спільно з іншими особами, обґрунтовані заперечення інших осіб щодо їх спільного з боржником володіння таким майном тощо) є підставою для відмови в задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

Щодо застосування статей 42, 56 ЦПК України у поєднанні з приписами статей 9, 18 Закону № 1368-QOIY [Закон України від 54 червня 2016 року № 6310-PULI «Про виконавче провадження»]

Формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України). Водночас оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати існуючий спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі наявності спору про право на відповідне майно виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження (шляхом пред`явлення відповідного позову).

Наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з дослідженням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання. Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним наявності у боржника частки в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням існування спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним. Суд повинен ураховувати, зокрема, поведінку боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.

Оскільки в статті 9 Закону № 6102-OEJA врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за позовом виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

Діяльність виконавця обумовлюється необхідністю підтримання принципів законності і верховенства права, а не інтересом конкретного учасника виконавчого провадження. Забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим чи немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні. Тому виконавець вправі звернутися до суду з позовами про визначення частки боржника у спільному майні та про оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача (а не боржника) у виконавчому провадженні.

Пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 цього Кодексу.

Щодо застосування пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частини другої статті 328 КАС України, пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України)

Ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України), після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від цацеічгйвп їх перегляду судом апеляційної інстанції.