UAB AMBERCORE DC AND UAB ARCUS NOVUS v. Lithuania (№ XXXXXXXX

Обставини справи

Ця справа, як і справа UAB Braitin v. Lithuania (№ XXXXXXX та № XXXXXXXXX стосувалася рішень про відмову компаніям-заявникам у наданні дозволу на реалізацію запланованих бізнес проєктів у м. Вільнюсі, оскільки вони становили загрозу національній безпеці, адже їхні акціонери мали зв’язки або з російськими спецслужбами, або з режимом лукашенко в білорусі. Одна з компаній-заявників хотіла створити сховище даних, друга – придбати інвестиційну компанію.

Заявники є компаніями з місцем знаходженням у Вільнюсі або поблизу нього, та здійснюють діяльність у сфері телекомунікацій: UAB AMBERCORE DC займається технологічними проєктами, а її дочірня компанія – UAB ARCUS NOVUS будує та розвиває центри обробки даних. Компанія Ambercore DC належить групі приватних інвесторів.

У 2016-2017 роках обидві компанії звернулися до литовської влади з проханням оцінити їх відповідність вимогам національної безпеки в контексті своїх відповідних проєктів, як того вимагає відповідне внутрішнє законодавство (Закон про підприємства та об'єкти, що мають стратегічне значення для національної безпеки, та інші підприємства, що мають значення для забезпечення національної безпеки).

Комісія, яка проводила оцінку, вирішила, що компанії-заявники не відповідали положенням, викладеним у цьому Законі, оскільки вони становили загрозу національній безпеці. Вона ґрунтувала свої висновки на звітах, поданих їй Департаментом державної безпеки (далі - «ДДБ»), які були засекречені.

Зокрема, комісія встановила, що акціонери UAB ARCUS NOVUS мали зв’язки з російськими спецслужбами. Один з акціонерів раніше працював у російських компаніях, безпосередньо пов'язаних з російською державою, включаючи

«Газпром» та російські правоохоронні органи. Комісія висловила особливу стурбованість тим, що запланований центр зберігання даних може сприяти діяльності російської розвідки та кібершпигунству.

Компанії-заявники оскаржили ці рішення в адміністративних судах. У 2018 році Вищий адміністративний суд підтримав висновки комісії в обох справах, зокрема вважаючи, що компанії-заявники не відповідали критеріям, передбаченим відповідним національним законодавством для реалізації своїх проектів.

Протягом усього адміністративного провадження компанії-заявники стверджували, що було порушено їхні права на захист, оскільки їм не було надано доступу до секретних документів, на яких ґрунтувалися рішення проти них. Суди в обох справах запитували ДДБ, чи можливо розсекретити такі документи. ДДБ відповів негативно, заявивши, що документи повинні зберігатися в таємниці з міркувань суспільного інтересу.

Посилаючись, зокрема, на пункт 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) Конвенції, компанії-заявники скаржилися, що рішення проти них були несправедливими, оскільки були прийняті на основі доказів, які були засекречені і, таким чином, приховані від них.