Дата реєстрації в системі: 25.05.2020

Костянтин Пільков,

канд. юрид. наук, суддя Верховного Суду, старший науковий співробітник відділу міжнародного приватного права та порівняльного правознавства Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України

Джерело:http://pgp-journal.kiev.ua/

У статті досліджено категорії «належність», «допустимість», «достовірність ваги» та «достатність доказів». Обґрунтовано віднесення належності та допустимості до властивостей доказів, тоді як достовірність та вага доказів є критеріями їх оцінки, а достатність розглядається як критерій оцінки всієї системи доказів певної обставини. Розмежовано віднесення вирішення питань стосовно окремих властивостей доказів та застосування критеріїв їх оцінки до питань права та питань факту. У зв’язку з цим обґрунтовано віднесення до повноважень суду касаційної інстанції як суду права вирішення окремих питань, які стосуються прийняття та оцінки доказів. У статті зосереджено увагу на дослідженні правової природи окремо кожної з властивостей доказів та критеріїв їх оцінки. Особливу увагу приділено проблемі належності матеріалів, які подаються суду або витребуються судом. Автор наголошує на термінологічній нечіткості у використанні поняття «належність» стосовно доказів у судовій практиці, яка призводить до розмивання меж властивостей доказів і критеріїв їх оцінки. У статті запропоновано відновити використання поняття «належність» із визначеним у процесуальному законі змістом або впровадити у теорію судових доказів уже запозичений судовою практикою іншомовний синонім належності релевантність. У статті також обґрунтовано покладення на учасника, який подає або просить суд витребувати доказ, тягар доведення належності доказу, а також доведено існування процесуальної презумпції допустимості належного доказу. Автор обґрунтовує віднесення ваги (доказової сили) та достовірності доказу, а також достатності сукупності доказів, поданих на підтвердження певної обставини, до критеріїв їх оцінки, застосування яких є питанням факту, та подає процес одержання доказів із перевіркою наявності у них властивостей належності та допустимості та подальшої оцінки за критеріями достовірності, ваги та достатності як стадійного, послідовного процесу. Проаналізовано вплив на застосування цих критеріїв нещодавніх змін у господарському процесуальному законі, внаслідок яких запроваджено категорію «вірогідність доказів». У статті також проаналізовано наслідки помилок суду у вирішенні питань про належність та допустимість доказу, їх вплив на ефективність судового розгляду та законність рішення суду.

Ключові слова: належність, допустимість, достовірність, вага доказу, достатність, вірогідність доказів, тягар доведення, стандарт доведення.

Постановка проблеми. Категорії належності, допустимості, достовірності, достатності, ваги, переконливості, взаємного зв’язку доказів у теорії судового доказування та судовій практиці тісно сплетені і невідступно супроводжують діяльність учасників судового процесу з одержання доказів, їх дослідження та оцінки. Майже у кожному рішенні суду окремі з цих понять, а то й усі вони згадуються в описі результатів доказової діяльності учасників та оцінки доказів судом. Попри те, що кожна з наведених вище категорій має доволі чітке значення, тобто вони не є взаємозамінними, а їх використання навіть може мати характер стадійного процесу і висновок щодо окремої з цих категорій стосовно певного доказу виключає подальше застосування іншої з наведених категорій, все ж непоодинокими є випадки, коли у процесуальних документах та судових рішеннях ці поняття вживаються з невластивим їм значенням і навіть з декоративною метою, коли очевидно зайве їх використання не несе жодного змістового навантаження, внаслідок чого знецінюється теоретичне і практичне значення цих важливих для процесу доказування понять. Наприклад, в ухвалі від 09 вересня 2019 року зі справи № XXXXXXXXXXXX Велика Палата Верховного Суду відзначила, що «апеляційний суд вважав, що позивач не надав жодних належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження» певних обставин [8]. Розмежувавши властивості і критерії оцінки доказів, можна побачити, наскільки суперечливими видаватимуться такі формулювання у судових рішеннях стосовно доказів, де ці категорії змішуються або використовуються як взаємозамінні. Так, у наведеному з метою ілюстрації гостроти проблеми прикладі, якщо позивач взагалі не надав жодних матеріалів як доказів на підтвердження певної обставини (Х), тоді, можливо, про це варто було прямо вказати, не нагромаджуючи зайвих прикметників. Якщо ж певні докази були надані, тоді ситуація ускладнюється. Про їх неналежність навряд чи можна говорити, адже через недоведеність обставини Х суд зробив висновки, які вплинули на вирішення справи, отже, обставина Х належала до предмета доказування, а подані докази таким чином були належними. Якщо так, то суд, вказавши далі на відсутність допустимих доказів, мав обґрунтувати свій висновок про недопустимість поданих доказів. У такому разі, оскільки недопустимі докази не приймаються, вже не може йтися про їх подальшу оцінку за критерієм достовірності і ваги, який далі сукупно з іншими доказами дає змогу зробити висновок про достатність. Іншими словам, з погляду теорії судового доказування помилково, а в аспекті судової практики принаймні зайво говорити про ненадання одночасно належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження певної обставини.

Упорядкування практики використання зазначених категорій становить важливу проблему, вирішення якої є цінним у багатьох аспектах. Окреме значення має виокремлення з них тих елементів, які є складниками оцінки доказів, що є особливо важливим для розмежування повноважень судів різних інстанцій, а саме встановлення тих меж, у яких Верховний Суд як суд касаційної інстанції, тобто суд у питаннях права, а не факту, наділений повноваженнями втручатись у діяльність з доказування у судах першої та апеляційної інстанцій, не порушуючи при цьому встановленої процесуальним законом заборони встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У теорії судового доказування проблема характеристик чи умов, яким мають відповідати докази, досліджена у працях Д.О. Бочарова. Дослідження Т.В. Рудої зосереджені на застосуванні категорій належності, допустимості, достовірності доказів у цивільному судочинстві, праці В.В Бабенко – у господарському. Серед іноземних праць, присвячених природі цих категорій процесуального права, варто відзначити праці Н.М. Тюняєвої та О.В. Гордейчика. Водночас питанню про те, яка правова природа цих категорій, яким чином вони співвідносяться одна з одною та яким чином застосовуються у національних судових процесах, перш за все у господарському та цивільному судочинстві, досі залишається не вирішеним на теоретичному рівні, що також негативно відображається на практиці доказування у судах.

Метою цієї статті є аналіз правової природи категорій «належність», «допустимість», «достовірність» та «достатність доказів» у господарському судочинстві.

Виклад матеріалу дослідження. Традиційно судова практика розглядала категорії належності, допустимості, достовірності, ваги, достатності доказів як певні характеристики доказів, які мають значення в процесі одержання та оцінки доказів, однак без їх чіткого розмежування. Теорія судових доказів відповідала на такий стан справ у практиці відсутністю єдності у підходах до природи цих феноменів, їх відмежування одне від одного та засад застосування.

І. Правова природа характеристик доказів