Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання Рішення № 681-л недійсним.

Підставами для визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України, зокрема, є: неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; заборона концентрації відповідно до Закону України "Про санкції"; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права (частина перша статті 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції").

За відсутності визначених статтею 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції" підстав для визнання Рішення № 976-л недійсним у судів попередніх інстанцій не було й законних підстав для задоволення позову Товариства про визнання недійсним зазначеного рішення.

Мотиви, покладені в основу оскаржуваних судових рішень, Касаційним господарським судом не приймаються.

У даному разі, як випливає із встановлених у справі обставин, АМК вимагав у Товариства інформацію на підставі закону (зазначеної статті 221 та інших Закону України "Про Антимонопольний комітет України") у зв'язку з виконанням покладених на АМК завдань, а саме розслідування справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій) та з метою забезпечення державного захисту економічної конкуренції, і така вимога являє собою узгоджуване з Конституцією України втручання в особисте життя в інтересах економічного добробуту, оскільки однією з передумов цього останнього є підтримання державою в особі АМК належного рівня економічної конкуренції у господарській діяльності.

Згідно з частиною першою статті 34 Закону України "Про телекомунікації" оператори, провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати і нести відповідальність за схоронність відомостей щодо споживача, отриманих при укладенні договору, наданих телекомунікаційних послуг, в тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо. Це загальне правило, на яке обґрунтовано послалися попередні судові інстанції. Проте ними не враховано, що: частиною третьою тієї ж статті встановлено й виняток з нього, а саме: інформація про споживача та про телекомунікаційні послуги, що він отримав, може надаватися у випадках і в порядку, визначених законом (без згоди споживача); саме такі випадки і порядок у даному разі визначено наведеними в цій постанові нормами Закону України "Про Антимонопольний комітет України".

Спірні правовідносини в даній справі не є предметом регулювання Кримінального процесуального кодексу України, тому попередні судові інстанції безпідставно застосували положення цього Кодексу в її розгляді. Водночас недоречним є посилання судів на положення статей 44, 45 Закону України "Про захист економічної конкуренції" щодо вилучення доказів і накладення арешту, допомога в чому АМК, його органом може надаватися правоохоронними органами: адже, по-перше, у даній справі не йдеться ні про вилучення доказів (витребувана АМК інформація не є доказом, який вилучається у будь-кого), ні про накладення арешту, по-друге, зазначеними та іншими нормами законодавства не передбачено витребування АМК необхідної йому інформації через посередництво відповідних органів. До того ж правоохоронні органи можуть мати доступ до речей та документів лише у межах кримінального провадження, тоді як порушення законодавства про захист економічної конкуренції не належить до кримінально караних дій, щодо яких можливе здійснення такого провадження.

Таким чином, у розгляді даної справи попередні судові інстанції припустилися:

- неправильного тлумачення положень статей 31, 32 Конституції України, статей 3, 7, 16, 22, 221 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", статей 44, 45, 50, 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статті 34 Закону України "Про телекомунікації";

- порушення норм процесуального права, а саме застосування до спірних правовідносин норм Кримінального процесуального кодексу України (статей 15, 162), які не підлягали застосуванню.