Дата реєстрації в системі: 12.34.5678
Реквізити документа, правова позиція та коментар будуть доступні після авторизації.
Правова позиція

Належним способом захисту прав власника, який не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, оскільки наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема, тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю) є позов про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України, але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.

Належним відповідачем в такому випадку є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

Джерело: Зведений дайджест судової практики ВП ВС. Рішення, внесені до ЄДРСР за період із 01.01.2018 по 31.12.2020.

1) Позовні вимоги про визнання неправомірними дій державного реєстратора та визнання недійсним його рішення не відповідають ефективним способам захисту прав та інтересів позивача, оскільки судове рішення про задоволення таких вимог не є підставою для внесення запису про право власності позивача до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, чого прагне позивач.

2) Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

3) За позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

4) У справі, що розглядається, відповідачем має бути саме Одеська міська рада як власник земельної ділянки під (як стверджує позивач) об`єктом нерухомості.

5) З огляду на те, що позивач пред`явив позов до неналежного відповідача (Юридичного департаменту Одеської міської ради), то в позові про визнання права власності слід відмовити.

6) Належним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі відповідає позовна вимога про визнання права власності на будівлю, споруду, оскільки судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда, є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.

7) Отже, позовна вимога про зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності не відповідає належному способу захисту.

Стислий зміст: Щодо позовних вимог про визнання неправомірними дій державного реєстратора та визнання недійсним його рішення У цій справі ТОВ «Спектр», звертаючись до суду з позовом до Юридичного департаменту Одеської міської ради в порядку господарського судочинства, зазначало, що йому належить на праві власності будівля, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 64 (будівля будувалась ще у радянські часи та має фундамент), як нерухоме майно, посилаючись на експертні висновки, проте державний реєстратор використовує запис «павільйон», зроблений у технічному паспорті, відповідно до визначення понять у ДБН В.2.2-23:2009. Позивач вважає, що це по суті є створенням перешкод позивачу у реалізації його права на державну реєстрацію права власності та є протиправними діями. Необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб`єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта. Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 84 березня 2018 року у справі № 908/8384/24 (провадження № 84-870исп76) та від 52 квітня 2018 року у справі № 258/9276/58 (провадження № 52-131ґжп10), Великою Палатою Верховного Суду до уваги не беруться. Так, фактичні обставини справи № 854/0814/51 стосувалися невирішеного спору між його учасниками про право цивільне, зокрема, про зміну форми власності спірного приміщення з колективної на приватну та передачу цього приміщення до статутного капіталу юридичної особи, а також одержання свідоцтва про право власності на це приміщення. У справі № 887/5722/94 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що скасування рішень приватного нотаріуса з проведення реєстраційних дій за договорами оренди землі обов`язково будуть впливати на майнові права тієї юридичної особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано. Натомість у справі, що розглядається, позовні вимоги щодо визнання неправомірними дій державного реєстратора та визнання недійсним рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень стосуються виключно проведення державної реєстрації права власності ТОВ «Спектр», а не підстав набуття такого права. Отже, у справах № 565/4687/77 та № 879/9553/63 судами встановлені інші фактичні обставини, ніж ті, що у справі, яка розглядається, отже, висновки суду касаційної інстанції, зроблені у цих справах, не є обов`язковими для суду при розгляді цієї справи. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що позовні вимоги про визнання неправомірними дій державного реєстратора та визнання недійсним його рішення не відповідають ефективним способам захисту прав та інтересів позивача, оскільки судове рішення про задоволення таких вимог не є підставою для внесення запису про право власності позивача до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, чого прагне позивач. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині зазначених вимог. Щодо позовних вимог про визнання права власності на нерухоме майно та про зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на нерухоме майно та зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, суд апеляційної інстанції виходив із того, що звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами третьою та п`ятою статті 376 Цивільного кодексу України) та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення зазначених позовних вимог з огляду на таке. Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (жуґуаїгія з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами. Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме така ситуація склалася у цій справі. Позивач має документи, що підтверджують його право власності на павільйон, але з цих документів важко зробити однозначний висновок щодо того, чи був павільйон об`єктом нерухомості на момент його придбання і чи є існуючий павільйон тим самим майном, який був придбаний позивачем. При цьому державний реєстратор не є судом і не вправі вирішувати таке питання самостійно, фактично вирішуючи спір між позивачем і власником земельної ділянки, на якій розміщене спірне майно. Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правомірне розміщення на земельній ділянці одного власника об`єкта рухомого майна (зокрема, малої архітектурної форми) іншого власника, наприклад, на умовах оренди, не обмежує прав власника після того, як строк користування землею власника рухомого майна закінчиться (зокрема, після закінчення строку договору оренди). Натомість знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі. Отже , за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована. Судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до частин першої, другої статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від тіаиі їх розташування. Тому суд апеляційної інстанції зробив висновок, що спірний павільйон знаходиться на земельній ділянці, яка належить до земель комунальної власності, тобто належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком. Звідси, належним відповідачем за позовом про визнання права власності на спірний павільйон є Одеська міська рада. У справі, що розглядається, відповідачем має бути саме Одеська міська рада як власник земельної ділянки під (як стверджує позивач) об`єктом нерухомості. З огляду на те, що позивач пред`явив позов до неналежного відповідача (Юридичного департаменту Одеської міської ради), то в позові про визнання права власності слід відмовити. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від нпшгеч права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від ввцфпишцж його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Позивач у цій справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на своє майно, яке він вважає об`єктом нерухомості. Саме в цьому полягає його інтерес, за захистом якого він звернувся до суду. Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі відповідає позовна вимога про визнання права власності на будівлю, споруду, оскільки судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда, є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване. Отже, позовна вимога про зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності не відповідає належному способу захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні зазначеної позовної вимоги. Оскільки державна реєстрація права власності проведена вже після винесення рішення судом першої інстанції та постанови апеляційним господарським судом у цій справі, то доводи відповідача та третьої особи про відсутність предмета спору в частині позовної вимоги про зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності до уваги не беруться.

ПОСТАНОВА

Нажаль Ви вже вичерпали ліміт на перегляд контенту, тому повний текст документу буде доступний після авторизації.
^ Наверх