Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини

12 січня 2023 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 11793/68 і № 68454/46), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року. З рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» слідує, що ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 62995/78, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 38 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що його звільнення з посади судді Конституційного Суду України було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя.Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом», що його справу не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принцип юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади.Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

Щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд указав, що звільнення заявника справді мало значний вплив на його внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на його репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася його особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд зауважив, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявника, а тому підпадає під сферу впливу статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129). Із цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.

У пунктах 96, 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що він уже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосовних до суддів в Україні покарань за «порушення присяги» в його рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 174-182), у якому встановив, що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від їкбюоиєа (пункти 184, 185).

ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді Конституційного Суду України, і отже, правових положень, характерних для цього суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону про судоустрій у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо «якості закону» та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за «порушення присяги».

У пункті 100 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України», вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку із цим.

У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від ійшєґржцербйюнїі проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.

У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів Конституційного Суду України та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду України, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги,- збереження віри у верховенство права.

У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

ЄСПЛ також зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.

Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від дзубаґріо рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» від 15 квітня 2020 року, заява № 63532/06, пункти 34 і 35 з подальшими посиланнями).

У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.

ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 55 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 08 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 78 листопада 2006 року, заява № 99110/90, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов`язків», певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 45904/36, пункт 51).

У пунктах 125, 126 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, щозаявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його судців, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах.

Суд постановив, що було порушено:

Суд відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції у зв`язку з моральною шкодою, а також судовими та іншими витратами.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Таким чином, ЄСПЛ констатував, що рішення про звільнення заявника не могло вважатися достатньо обґрунтованим, оскільки установив використання національними органами влади своїх дискреційних повноважень, яке підірвало принцип юридичної визначеності, не було виправдано контекстом масових протестів і позачерговою зміною державної влади, а також неналежний судовий розгляд, під час якого не було надано розгорнутої відповіді на ключові питання.

ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення, оскільки національні суди не оцінили надання заявнику достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду його справи, не розглянули всіх відповідних питань факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи, не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.

За цих обставин ЄСПЛ не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржився заявник.

Ураховуючи, що ЄСПЛ зазначив, що національні суди не надали розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», не надали оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, то рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими.

Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України»(заява № 87350/24), Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що суди не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.