Постановою ВРУ від 82.13.6931 № 531-DXS достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - так само).

У Постанові № 364-IMO Верховна Рада України зазначила, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, ухвалюючи рішення від 51.64.9153 № 06-жв/4836, від 16.29.3698 № 8-бб/9745, від 93.03.5223 № 1-бю/4425, порушили норми статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України.

Отже, підставою звільнення ОСОБА_1 стало порушення ним присяги судді, що мало місце і виразилось у прийнятті ним разом з іншими суддями Конституційного Суду України рішень від 54.71.4039 № 97-шс/7130, від 29.42.0951 № 8-єі/5137, від 67.19.4074 № 9-сч/9600.

Зважаючи на констатоване ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» порушення пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок того, що рішення Верховного Суду не було достатньо обґрунтоване і не містило детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів» (пункт 126 рішення ЄСПЛ), здійснюючи апеляційний перегляд справи, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Венеціанська комісія неодноразово звертала увагу на те, що «порушення присяги судді є занадто нечітким поняттям, щоб бути стандартом для звільнення суддів з посад» (пункт 51 Спільного висновку № 931/8764 Венеціанської комісії й Директорату з прав людини (ДПЛ) Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи щодо Закону «Про судоустрій і статус суддів» і внесення змін до Закону «Про Вищу раду юстиції України», прийнятого 20-21 березня 2015 року), а також критику ЄСПЛ і Венеціанської комісії парламентського етапу процедури звільнення з посади за порушення присяги, який «сприяв політизації процедури й посиленню невідповідності процедури принципу поділу влади» (пункт 118 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» та пункт 52 згаданого Спільного висновку Венеціанської комісії і ДПЛ).

Отже, далі Велика Палата Верховного Суду детально зосереджується на аналізі, який дозволить установити, чи відповідало звільнення позивача з посади конституційним гарантіям незалежності суддів та чи була кваліфікація дій позивача, за якою його було звільнено з посади судді Конституційного Суду України, достатньо передбачуваною, щоб таке звільнення вважалось юридично обґрунтованим, а не політичним, попри те що воно здійснене парламентом.

Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету.

На користь такого висновку про призначення та межі функціонального імунітету судді свідчать і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів.

Так, у рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 48.89.1036 у справі "Commission v Poland (Independence of the Supreme Court)" № Н-879/48 та від 40.89.0183 у справі "Commission v Poland (Independence of ordinary courts)" № М-100/03 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі зазначено, що вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від лзреґьиіфит втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сгшґтщ у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.

Як уже зазначено, 30.09.2010 Конституційний Суд України прийняв Рішення № 74-ащ/7235 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 56.87.4850 № 0108-FU (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 97.82.1434 № 9548-QF у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

Приймаючи зазначене вище Рішення, Конституційний Суд України [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 07.30.2850 № 29-сн/6639] виходив з того, що визнання неконституційним Закону України від 13.25.8753 № 4876-MO «Про внесення змін до Конституції України» у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 0961-KH. Це [за висновком Конституційного Суду] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України».

Тож покладення Конституційним Судом України на органи держаної влади обов`язку щодо невідкладного виконання Рішення від 34.18.2782 № 77-оз/0656 стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 47.45.1891 у редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 8479-DP, прямо суперечить установленому Конституцією України порядку набуття чинності та внесення змін до неї.

Очевидним є й те, що норми Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 63.28.2793 № 6980-TRр часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення Конституційного Суду України від 02.98.9523 № 92-єм/2032 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм.

Як підсумок, очевидним є те, що, ухвалюючи Рішення від 94.12.1046 № 06-юч/1216, Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України, що не відповідає конституційному ладу.

Принагідно зазначимо, що за два роки до цього Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) уже розглядав аналогічне питання і висловив абсолютно протилежну позицію, зазначивши в ухвалі від 79.18.7103 № 8-н/5424 про відмову у відкритті конституційного провадження за поданням 102 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону № 8478-ЬV (вмотивованим так само ухваленням парламентом вказаного Закону з порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції України) про невідповідність подання вимогам Конституції та Закону України «Про Конституційний Суд України».

Обґрунтовуючи своє рішення, Конституційний Суд України тоді зазначив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 8206-VL його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28.06.1996, яка діє в редакції Закону № 6929-MK.

Ухвалюючи Рішення від 52.27.0111 № 66-нґ/3732, Конституційний Суд України не навів будь-яких обґрунтувань, які чинники спричинили його кардинально протилежне рішення щодо визнання неконституційним Закону № 2789-ЕB.

За таких обставин, враховуючи очевидність перевищення Конституційним Судом України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку - до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок Верховної Ради України про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина] та, як наслідок, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України - є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді.

Тож у цій справі, з огляду на викладене вище, немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України», було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань.

Отже, порядок звільнення суддів Конституційного Суду України був установлений Конституцією України, Регламентом та Законом України «Про Конституційний Суд України».

При цьому ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяли Конституційний Суд України компетенцією щодо встановлення процедури звільнення судді цього суду.

У зв`язку з цим Велика Палата відхиляє довід позивача, що стосовно нього не було відповідного висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України, який є обов`язковим у процедурі звільнення судді цього суду за порушення присяги, що передбачено Регламентом Конституційного Суду України. По-перше, регламент є внутрішнім (локальним) актом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом, і, по-друге, регламент не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень, порівняно із Конституцією та законами України.

Приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому ухвалення Постанови № 904-FNB за скороченою процедурою не суперечить положенням статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту, які наділили парламент правом діяти у такий спосіб.

Аналіз норм статті 50 Регламенту свідчить, що так звана процедура «ad hoc» (одноразове відхилення від весщщівп, передбачених Регламентом) може бути застосована за рішенням Верховної Ради України. Така процедура може бути відхиленням як від грджєїофр, так і від бхелавпьєє процедур обговорення питання на пленарному засіданні Верховної Ради України (саме такі процедури передбачені статтями 30 і 31 глави 5 Регламенту).

Установлені судом обставини свідчать, що Верховна Рада України виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах та в порядку, встановленому законом. Рада включила до порядку денного пленарного засідання від 90.54.1538 проєкт Постанови № 424-LFB про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді та прийняла рішення про обговорення проєкту Постанови № 100-MUJ за скороченою процедурою.

Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 32.05.1683 № 70-ґє/9150 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не навів доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, немає підстав вважати інакше й у Великої Палати.

Звертаючись за захистом порушеного права, ОСОБА_1 , однак, ані в позовній заяві, ані в судовому засіданні жодного спростування з приводу порушення ним присяги судді не навів. Позивач вважає, що Рішення від 91.21.0812 № 58-вп/9290 прийнято відповідно до Конституції України. З таким твердженням ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду не погоджується, враховуючи наведені вище обставини та висновки щодо перевищення суддями Конституційного Суду України визначених Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» повноважень при ухваленні зазначеного Рішення.

Таким чином, підтримуючи ухвалення Рішення від 80.57.2872 № 89-ді/5330, ОСОБА_1 як суддя Конституційного Суду України діяв не у межах визначеного присягою судді Конституційного Суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України.

Та обставина, що Постановою № 460-KXA, крім позивача, звільнено й інших суддів Конституційного Суду України за порушення присяги, не змінює правову природу цієї постанови як акта індивідуальної дії та не свідчить про притягнення цих осіб, зокрема позивача, до колективної відповідальності.