Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов`язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Разом з тим слід зазначити, що Фонд не є фінансовою установою, яка надає фінансові послуги, оскільки відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» він є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Крім того, відповідно до частини третьої статті 3 цього ж Закону Фонд є установою, що не має на меті отримання прибутку.

Таким чином, Фонд не підпадає під категорію фінансової установи, яка під час надання інформації клієнту зобов`язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів. Отже, на фізичних осіб - вкладників комерційних банків під час дії тимчасової адміністрації не поширюється дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

З наведеного убачається, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Ураховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а тому немає підстав для звільнення позивача від сплати судового збору в цій справі.

Тому Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи зазначені вище норми права, дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, який викладений у Постанові ВП ВС від 15.05.2019 по справі № 817/649/16 (№ в ЄДРСР 82157245), оскільки цей висновок протирічить висновку, викладеному у Постанові ВП ВС від 15.05.2019 по справі № 817/777/16 (№ в ЄДРСР 81877667), і підстав для відступу від такого висновку не вбачається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № XXXXXXXXX (предметом спору у зазначеній справі були правовідносини, що виникли між фізичною особою та Фондом щодо відшкодування депозитних коштів позивача) міститься такий правовий висновок: «дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважала безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на позивача, а тому Ухвала ВАСУ від 05.09.2016 року по справі № XXXXXXXXX (№ в ЄДРСР 61168412) про повернення касаційної скарги фізичної особи у зв'язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.