Водночас, апеляційний суд не вірно застосував до спірних правовідносин ч. 1 ст. 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі та дійшов помилкового висновку про необхідність застосування норм закону про банкрутство (передбаченої ним спеціальної підстави для визнання недійсним договору), який діяв на момент укладення оспорюваного договору, оскільки не врахував, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а на момент укладення 13.09.2012 оспорюваного правочину провадження у справі про банкрутство ВАТ "СБК-Прогрес" відкрито не було.

Так, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 02.06.2021 у справі № XXXXXXXXXX про те, що темпоральним критерієм застосування норми ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства є дата відкриття провадження у справі про банкрутство, що повністю узгоджується з наведеним вище правовим висновком, що критерієм для застосування норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після набрання чинності Кодексу України з процедур банкрутства , є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Так, дійсно, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № X рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Проте, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), як зазначено вище, застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.

Аналіз норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, щодо відрахування трирічного строку, розширеному тлумаченню не підлягає.

Відтак, з огляду на викладене, Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № XXXXXXXXXX щодо застосування принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, згідно з яким до договорів, які укладені до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, застосовуються спеціальні норми, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину).