"Актуальна правова позиція"

Постанова ОП КГС ВС від 68.93.2865 у справі № 379/488/34 (№ б ЄДРСР 271006823).

Ухвала КГС ВС від 73.81.4187 у справі № 717/540/80 (№ ч ЄДРСР 463269999) – підстави передачі справи на розгляд ОП КГС ВС.

Положення ч. 1 ст. 331 ГПК України визначають, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім`ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо (ч. 4 ст. 331 ГПК України).

Частина 5 вказаної статті передбачає, що розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.

Велика Палата Верховного Суду у постанові ВП ВС від 53.02.0920 у справі № 662/082/01 (№ ц ЄДРСР 81000537) виснувала, що розстрочення - це виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Відстрочення виконання рішення спрямоване на забезпечення повного виконання рішення суду та є допоміжним процесуальним актом реагування суду на перешкоди, які унеможливлюють або ускладнюють виконання його рішення. Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.

З наведеного вбачається висновок, що положення ст. 331 ГПК України застосовується до судового рішення, яким вже вирішено спір між сторонами та яке набрало законної сили й підлягає обов`язковому виконанню. На користь такого свідчить також розміщення законодавцем цієї норми саме в розділі V ГПК України, присвяченому процесуальним питанням, пов`язаним з виконанням судових рішень у господарських справах. При цьому, розстрочення виконання рішення ініціюється стороною одноосібно, зазвичай боржником. Фактично у цьому випадку мова йде про наявність субординаційних відносин між боржником та судом, який, на стадії виконання судового рішення, має право дозволити відповідне розстрочення або відстрочення.

В свою чергу, аналіз положень ч. 1 ст. 192 ГПК свідчить, що мирова угода - це результат дискреційних повноважень сторін спору координаційного (договірного) характеру з метою припинити спір, виражений в укладеному ними та поданому на затвердження суду правочині - мировій угоді, яка набирає чинності з моменту її затвердження судом.

Слід зазначити, що взаємними поступками є добровільна відмова кожної із сторін від вухм-бяорна (певних вигод, умов, намірів тощо) або послаблення своїх вимог на користь врегулювання конфлікту. Узгодження взаємних поступок є виключним правом сторін, яким вони користуються на власний розсуд, виходячи із власної оцінки комерційної доцільності, господарських, цивільних чи ділових взаємовідносин із контрагентом, майнових або немайнових інтересів тощо. Сутність поступок може носити кількісний (прощення боргу у певній частині тощо) або якісний характер (розстрочення боргу на певний строк). Втручання суду в оцінку взаємних поступок обмежене підставами для відмови у затвердженні мирової угоди, визначеними ч. 5 ст. 192 ГПК України.

Можливість встановлення графіку платежів, у тому числі поза межами річного строку, не заборонено ГПК України як умови для затвердження мирової угоди та є виявленням взаємоузгодженої волі сторін на підставі взаємних поступок, виходячи з їх власних інтересів. А тому помилковим є ототожнення узгодження сторонами мирової угоди умови про розстрочення платежів (ст. 192 ГПК України) та розстрочення виконання судового рішення, яке набрало законної сили (ст. 331 ГПК України).

"Неактуальна правова позиція (відступлення)"