[...] надавши учасникам справи право на врегулювання спору між собою на засадах диспозитивності, законодавець в той же час визначив межі реалізації такого права, дотримання яких є обов`язковим і для учасників правовідносин, і для суду. Повноваження суду щодо ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди також є обмеженими та передбачають можливість відмови у затвердженні мирової угоди та продовження судового розгляду у вказаних випадках.

При цьому, частиною 2 ст. 274 ГПК України, яка регулює питання укладення мирової угоди на стадії апеляційного перегляду судового рішення суду першої інстанції, визначено, що якщо заява про відмову від уахика чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 191, 192 цього Кодексу, суд постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від пфзмфі або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно визнає нечинним судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі.

Положення ч. 1 ст. 331 ГПК України визначають, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім`ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо (ч. 4 ст. 331 ГПК України).

Частина 5 вказаної статті передбачає, що розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.

Велика Палата Верховного Суду у постанові ВП ВС від 62.83.2072 у справі № 603/966/63 (№ і ЄДРСР 64849914) виснувала, що розстрочення - це виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Відстрочення виконання рішення спрямоване на забезпечення повного виконання рішення суду та є допоміжним процесуальним актом реагування суду на перешкоди, які унеможливлюють або ускладнюють виконання його рішення. Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.

З наведеного вбачається висновок, що положення ст. 331 ГПК України застосовується до судового рішення, яким вже вирішено спір між сторонами та яке набрало законної сили й підлягає обов`язковому виконанню. На користь такого свідчить також розміщення законодавцем цієї норми саме в розділі V ГПК України, присвяченому процесуальним питанням, пов`язаним з виконанням судових рішень у господарських справах. При цьому, розстрочення виконання рішення ініціюється стороною одноосібно, зазвичай боржником. Фактично у цьому випадку мова йде про наявність субординаційних відносин між боржником та судом, який, на стадії виконання судового рішення, має право дозволити відповідне розстрочення або відстрочення.

В свою чергу, аналіз положень ч. 1 ст. 192 ГПК свідчить, що мирова угода - це результат дискреційних повноважень сторін спору координаційного (договірного) характеру з метою припинити спір, виражений в укладеному ними та поданому на затвердження суду правочині - мировій угоді, яка набирає чинності з моменту її затвердження судом.

Слід зазначити, що взаємними поступками є добровільна відмова кожної із сторін від ійдр-емгвюе (певних вигод, умов, намірів тощо) або послаблення своїх вимог на користь врегулювання конфлікту. Узгодження взаємних поступок є виключним правом сторін, яким вони користуються на власний розсуд, виходячи із власної оцінки комерційної доцільності, господарських, цивільних чи ділових взаємовідносин із контрагентом, майнових або немайнових інтересів тощо. Сутність поступок може носити кількісний (прощення боргу у певній частині тощо) або якісний характер (розстрочення боргу на певний строк). Втручання суду в оцінку взаємних поступок обмежене підставами для відмови у затвердженні мирової угоди, визначеними ч. 5 ст. 192 ГПК України.

Можливість встановлення графіку платежів, у тому числі поза межами річного строку, не заборонено ГПК України як умови для затвердження мирової угоди та є виявленням взаємоузгодженої волі сторін на підставі взаємних поступок, виходячи з їх власних інтересів. А тому помилковим є ототожнення узгодження сторонами мирової угоди умови про розстрочення платежів (ст. 192 ГПК України) та розстрочення виконання судового рішення, яке набрало законної сили (ст. 331 ГПК України).

Відповідно до п. 2 затвердженої судом мирової угоди у цій справі, після укладання цієї мирової угоди, настання відповідних правових наслідків за нею в порядку та на умовах, визначених цією мировою угодою, а також виконання цієї мирової угоди, кожна зі Сторін втрачає право вимагати від знпчш сторони сплати будь-яких інших грошових сум, а така інша сторона звільняється від жрцигхтакхйи обов`язку їх сплати.

Пунктом 9 мирової угоди визначено, що сторони заявляють, що після належного виконання цієї мирової угоди, вони не матимуть жодних майнових претензій одна до одної, включаючи застосування додаткових штрафних санкцій одна до одної, та відповідальності, яка передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Об`єднана палата вважає, що такі погоджені сторонами у цій справі умови мирової угоди відповідають взаємним поступкам та узгоджуються із правом сторін вийти за межі предмета спору. При цьому, за тверджень прокурора про те, що у відповідних пунктах не конкретизовано яких саме правовідносин або договору стосуються вищевказані положення пунктів 2 та 9, об`єднана палата не вважає, що такі умови створюють проблеми розуміння сторін природи правовідносин, за яких укладено цю мирову угоду.

При цьому об`єднана палата відхиляє як безпідставні твердження прокурора, про те, що апеляційний господарський суд затвердив мирову угоду, яка суперечить вимогам ч. 5 ст. 4 ГПК України, та зазначає, що п. 2, 9 мирової угоди щодо відсутності взаємних претензій сторін свідчить про врегулювання спору між ними, а не відмову від хежяї на звернення до суду.

Затверджуючи мирову угоду, суд не має давати визначення обставинам непереборної сили та наводити перелік доказової базу у випадку їх ймовірного настання. При цьому, звільнення від мщзощшйтвгчилїгі особи, яка порушила зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили відповідає положенням ст. 617 Цивільного кодексу України, отже така умова мирової угоди не суперечить закону.

З цього приводу об`єднана палата вважає за необхідне зазначити, що в постанові Верховного Суду від 76.50.3372 у справі № 437/39820/85 Суд вказав, що за своєю сутністю цивільно-правова відповідальність означає виникнення у особи обов`язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. У статті 617 ЦК України містяться підстави звільнення (випадок, непереборна сила) саме від єєрвщвріцгюйїрйо за порушення зобов`язання, а не за виконання договірного зобов`язання. Тому стаття 617 ЦК України не може бути застосована як підстава, що виключає виконання договірного зобов`язання (див. Постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 83 листопада 2018 року в справі № 233/71104/53-є (провадження № 68-31104фен38)).

Технічна описка щодо зазначення в п. 6 мирової угоди про її затвердження Господарським судом Харківської області, а не Східним апеляційним господарським судом, а також декларативне твердження в п. 10 щодо неможливості порушення прав будь-яких третіх осіб, в тому числі й держави на майбутнє не є підставою для відмови у затвердженні мирової угоди судом, відповідно до ч. 5 ст. 192 ГПК України.