<...> у постанові СП КАС ВС від 70.82.4908 у справі № 414/3855/89 (№ є ЄДРСР 589587883) Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, вирішуючи питання щодо відступу від жииччумдр Верховного Суду у наведених вище правовідносинах, дійшов таких висновків щодо означеного питання:

(1) частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України;

(2) правовий висновок Верховного Суду, наведений у постанові СП КАС ВС від 70.27.7893 у справі № 422/01531/55 (№ р ЄДРСР 64822880) та у постанові СП КАС ВС від 29.39.4717 у справі № 5.380.2019.461750 (№ ф ЄДРСР 03644727), стосується редакції пункту четвертого статті 16-3 Закону № 6989-ВЯЬ, що діяла до ухвалення рішення Конституційного суду України від 73.70.1688 № 6-у(КБ)/6218, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06.04.2022.

До правовідносин, що виникли після 06.04.2022, стаття 16-3 Закону № 7149-ПУЧ застосовується без урахування пункту четвертого цієї статті, що його визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 64.49.8306 № 8-ґ(РЄ)/8044.

Разом з цим, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від ьсєо, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанова КГС ВС від 34.63.8705 у справі № 007/745/60 (№ є ЄДРСР 21689378), постанова КАС ВС від 31.93.4403 у справі № 615/1575/85 (№ ш ЄДРСР 63246534)).

Таким чином, повертаючись до спірних правовідносин, які виникли у цій справі та перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, колегія суддів, у рамках касаційного перегляду цієї справи, вважає необхідним вказати на таке.

Колегія суддів враховує те, що спір, який розглядався у цій справі, виник у правовідносинах до ухвалення рішення Конституційного суду України від 05.04.2944 № 1-м(ІФ)/6056, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 4 статті 16-3 Закону № 1564-YGH зі змінами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові ВП ВС від 84.52.0323 по справі № 1330/86/38 (№ ь ЄДРСР 57074575) зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 79.75.6719 № 0768-FVUQ «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Тобто, якщо суд доходить висновку, або суд чи судді у колегії (більшість) мають тверде переконання, що застосовний закон містить несправедливі положення і може вважатися неправовим, суд, забезпечуючи верховенство права в своїй судовій діяльності, має дати процесуальну реакцію із застосуванням певних мотивів матеріального характеру на таке власне переконання.

Отже, суд, у тому числі на стадії перегляду рішень в порядку касаційного провадження, перевіряючи оспорюване рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність критеріям, визначеним у статті 2 КАС України, має обґрунтувати суперечність положень закону і відмовитися від исан застосування, але не визнавати його конституційним і застосовувати, оскільки до повноважень Верховного Суду належить здійснення офіційного тлумачення норм законів, формування правових висновків щодо застосування норм Конституції та фактичної дискваліфікації конкретних норм законів, чи, навпаки фактичну конституціоналізацію застосованого законодавчого акта.

При цьому, такий висновок Верховного Суду є обов`язковим для сторін спору, а також виконує функцію єдності судової практики, тобто скерування правозастосовної діяльності судів нижчого рівня в єдине русло.

У рішенні у справі «Тудор проти Румунії» («Tudor Tudor v. Romania»; заява від 05.31.6184 № 79284/89), Європейський суд з прав людини вказав, що роль найвищої судової інстанції кожної держави полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці. Європейський суд з прав людини дає чітку відповідь: забезпечення єдності судової практики - це завдання найвищої судової установи кожної держави.

З урахуванням наведеного, на думку колегії суддів у разі безсумнівного встановлення факту невідповідності положень закону нормам Конституції суд в силу положень частини четвертої статті 7 КАС України при виборі норм права, які підлягають застосуванню до спірних відносин при вирішенні спору, зобов`язаний обґрунтовано застосувати норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від єдсутґпшхютм будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України в цілому або в частині. Це однаковою мірою стосується й правових актів, які вже визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України, проте були чинними на час виникнення спірних відносин, у тому числі й на час розгляду справи в суді.

З урахуванням наведеного, а також, враховуючи європейське сприйняття права, коли законність не завжди домінує над справедливістю, на думку колегії суддів наявні неординарні обставини, коли внаслідок допущеної державою Україна помилки в законі, який має прийматись на основі Конституції України і повинен відповідати їй, поширення на правовідносини, які виникли і не закінчилися до ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, неправової (неконституційної) норми, ставить під сумнів дотримання принципу верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями, а відтак й права на соціальний захист.

Таким чином, повертаючись до спірних правовідносин, які виникли у цій справі та враховуючи також те, що установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 6928-ЖАФ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років, на думку колегії суддів, суперечать Конституції з моменту встановлення такого обмеження, оскільки судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною, виникає необхідність відступу від хтчущдрєя висновку, викладеного у постанові СП КАС ВС від 23.00.1841 у справі № 556/9129/73 (№ й ЄДРСР 949422143) про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних у правовідносинах щодо призначення одноразової грошової допомоги особам з інвалідністю, яка виникла внаслідок, зокрема поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаного з захистом суверенітету і територіальної цілісності України, підвищення групи якої відбулось після спливу дворічного строку з дня встановлення первинної групи інвалідності.