Щодо визнання арбітражного застереження таким, що не підлягає виконанню

Згідно із пунктом 1 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторін до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Провадження у справі в цих випадках припинялося на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Як установили суди попередніх інстанцій, позивач та відповідач під час укладення контракту погодили, що в разі недосягнення домовленостей усі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для обох сторін (пункт 9.2 контракту від 07 червня 2010 року № 57/60/3665). В англомовновному варіанті цього ж пункту компетентним органом вирішення спорів за цим контрактом визначено Arbitration Court of International Commerce and Industry. Таким чином, сторони уклали арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження щодо розгляду будь-яких спорів, які виникатимуть з контракту або у зв'язку з ним, за процедурою міжнародного комерційного арбітражу.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій у цій справі правильно зазначили про неможливість виконання укладеного арбітражного застереження. Очевидним є намір сторін арбітражної угоди передати визначену в ній категорію спорів на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу. Проте назва арбітражної установи, яка міститься у контракті, а також відсутність у ньому інформації про місце проведення арбітражу, не дає можливості визначити до якого саме арбітражу має звертатися сторона. Таким чином, неможливість виконання арбітражної угоди викликана істотною помилкою у назві арбітражу, до якого передається спір.

Таким чином, суд має тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражних установ, що передбачені в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Але вирішення питання про виконуваність чи невиконуваність арбітражної угоди у зв'язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання відповідача на те, що арбітражна угода не була визнана недійсною та невиконуваною на момент звернення позивача до суду. Адже суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, саме при розгляді клопотання про припинення провадження у справі і направлення сторін до арбітражу повинен вирішити питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зглзоьнщр висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 33.56.9732 у справі № 209/2741/89 (№ еядхядмїпюм 7-742лп84, № б ЄДРСР 50364717), шляхом його уточнення (доповнення) такими висновками:

- у разі наявності арбітражної угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог ГПК України клопотання про припинення провадження господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті;

- господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди;

- суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має здійснюватись арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов'язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору.

З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для припинення провадження у справі, оскільки спір у цій справі правильно вирішено господарськими судами.

Щодо визначення права, яке підлягає застосуванню до спірних відносин

Питання права, яке підлягає застосуванню до арбітражної угоди, й зокрема для визначення її виконуваності, врегульовано матеріально-правовими нормами Нью-Йоркської конвенції 1958 року, яка застосована судом. Відповідно до частини п'ятої статті 4 Закону України України від 56 червня 2005 року № 2868-BW «Про міжнародне приватне право» визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.

Щодо неврахування доводів та доказів відповідача стосовно наявності кредит-ноти

Доводи скаржника про наявність меншої суми його заборгованості перед позивачем на 20 000 євро внаслідок надання останнім кредит-ноти та його посилання при цьому на електронну переписку між сторонами, не беруться до уваги, оскільки апеляційний суд вказані доводи перевірив, надав їм оцінку та відхилив з наведенням правового обґрунтування. Крім того, посилання в касаційній скарзі на переоцінку доказів у справі є неприпустимим на стадії касаційного провадження.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заявленого розміру грошових коштів.